"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

новачком, один iз них спробував дати Порфировi щигля по носi й таки назвав
його за русявiсть жевжиком сiреньким, iнший, - рославий парубчак з темним
маком, що вже висiявся на верхнiй губi, - хотiв знати, чого такий сумний
цей манюнiй:
- Свободоньки закортiло, еге ж?
Як у воду дививсь! Бо справдi ж закортiло, нi на мить кортiти не
переста║!
Найдобрiшим виявився той, що все ще сидiв з засуканими рукавами на
тракторi, вiльно тримаючи руки на кермi, все, видно, нiяк не мiг
навтiшатися сво┐м капiтанським правом...
Саме цей i вгадав пота║мне бажання Порфирове:
- Хочеш за кермо потриматись?
- А можна?
- Ну давай...
Та тiльки Порфир розiгнався до керма, як змушений був хутенько
змiнювати вiтрила: вiд майстерень накочувалась галаснеча, грiзно ступав
звiдти начальник режиму в супроводi Синьйора Помiдора, який, на ходу
розмахуючи руками, саме, видно, доповiдав йому про свого розквашеного
носа. В такiй скрутi Порфировi нiчого не залишалося, як, вдавшись до
ганебно┐ втечi, миттю шурхнути до карантинно┐, вiдгородитись вiд усiх
оцинкованими дверима сво║┐ карцерно┐ схованки.
Упав на тапчан, i аж дерево хотiлося гризти: втечу, втечу! Сто разiв
тiкатиму, а втечу!



IV

Плакав, уткнувшись обличчям у долонi, щоб нiхто не бачив цих його слiз,
потiм, виплакавшись, лежав, лицем до стiни, зiщулений, притихлий, хоча
здавалось, що й так за ним стежать, що крiзь оте вiчко в дверях хтось
невiдривне дивиться на нього злим, пильнуючим оком.
Начальник режиму був таки зазирнув до штрафно┐, але, переконавшись, що
грiшник на мiсцi, не став чiпати його, зачинив дверi, - чути було, як вiн
бере ┐х на засув.
I пiсля цього такий настрiй покинутостi обiйняв хлопця, таке вiдчуття
самоти накотилося, що наче на цiлий свiт тепер вiн один, нiкому не
потрiбен, геть усiма забутий. Мама не приходить i, може, нiколи й не
з'явиться тут, вийде замiж i ви┐де куди-небудь на цiлиннi землi, навiть
адреси не залишить. I друзi комишанськi не йдуть, видно, матерi ┐┐ не
пускають. "Навiщо вiн вам здався,, той розбишака? Десятою дорогою
обминайте його, за ним уже Колима плаче!
Був би живий дiдусь - вiн, звичайно, провiдав би, вiн цi мури по
камiнчику б рознiс, не кинув би свого улюбленого онука напризволяще!
к ще одна людина на свiтi, яка могла б виручити Порфира: дядько Iван,
материн брат, рибiнспектор. Не раз у хвилини скрути Порфировi лагiдно
лягала на голову кострубата дядькова рука. Iнодi по кiлька днiв гостював у
дядька Iвана, там навчився й мотор на човнi заводити, сам це робив щоразу,
коли дядьковi руки були ще в бинтах, пооббиванi браконь║рськими веслами.
Дядько Iван, мабуть, ще нiчого не зна║ про змiни в Порфировiй долi,