"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

iнакше був би тут, - з тих вiн людей, що не зраджують. Чи долетить на
лиман чутка про Порфира? Хай тiльки долетить - доля Порфирова змiниться
одразу... Буде так: дядько Iван з'явля║ться на подвiр'┐, чорнявий та
смаглявий, як мексиканець, веселе око його креше сюди й туди, шука║
Порфира серед тих, що марширують, шука║ й бiля трактора помiж хлопцiв,
тiльки-но прибулих зi степу, бравих, запорошених, таких, що й вiтер волi
заплутався в ┐хнiх розтрiпаних чубах... А де ж Порфир? Це ви його пiд
замком трима║те? Негайно його сюди! Вiддайте менi його на поруки, бо то ж
вогонь-хлопець, саме такий менi потрiбен помiчник!..
Життя в рибiнспекторiв вiдважне та ризиковане, хай найтемнiша нiч, а ти
не спи, вирушай у похiд, не вiдступай i тодi, коли намагаються веслом тобi
голову розтрощити, вибити з рук електричний лiхтарик, який ти на них
наводиш... Порфира нiщо б не злякало, без вагання пiшов би до дядька Iвана
в пiдручнi, якби той згодився взяти. Бо хоч Тритузний i пiдозрю║ в
Порфировi мало що не спiльника браконь║рiв (адже саме такi, мовляв,
недолiтки бiгають ┐м по горiлку та стоять на чатах, коли незаконний лов
iде), але щодо Кульбаки, то все це тiльки вигадки та припущення. Навпаки,
вiн як виросте, то якраз i стане на вартi гирла й лиману, буде охоронцем
птахiв i риб, а тим дичокрадам та рибохватам з сандолями та
гаками-самодерами, тим, що аж божеволiють, коли рибець iде мимо них пiд
час нересту, вiн скаже: "Оголошую вам бiй без примирення! Доки будете ви,
доти й воюватиму з вами. Воюватиму вдень i вночi, на всiх берегах, на всiх
водах гирла й лиману! I пощади вiд мене не ждiть - пощади не буде,
оголошу║ться вам вiд мене вiчна вiйна!" Бо, крiм усього, з браконь║рами в
Кульбаки ще сво┐ порахунки...
Мрi┐ мрiями, а поки що тапчан, та всевидяча дiрочка в дверях, та
високо, аж пiд стелею, ║дине вiкно, хоча й чимале (бо належну норму сонця
тут навiть карцерник повинен мати, такий закон). Деколи пташина прилiта║,
сiда║ навпроти вiкна на гiллячцi дерева, ще голого, весняного.
Погойдуючись, цiвка║ до Порфира, щаслива, вiд квiтневого вiтру п'яна.
Зда║ться, карасик. к така пташка плавнева, трiшки бiльша за горобця,
любить жити в комишах. Зв'язу║ чотири-п'ять комишин, робить над водою
пiдвiсне гнiздечко, гамачок такий, у ньому й живе, гойда║ться цiле лiто та
дiтей виколиху║.
Цiвкання пташине навiва║ Порфировi iнший настрiй, почуття покинутостi
змiню║ться надiями, полонить хлопця все та ж невiдчiпна думка про втечу,
знов збуджу║ться в ньому нестримне душевне розбишацтво, що виносить його
звiдси в плавнi та лимани, на простiр, де право-воля, де ти, як бог. I
нiякий ваш карцер, нiякi Тритузнi та Синьйори Помiдори не упокорять його,
надiя живе, жеврi║ пiд попелом невдач! Нелегко звiдси втекти, та все ж
нема на свiтi нiчого неможливого, - смертi, хлопцi, нема i не буде! Хай
зловили, запхали сюди, хай i тут спiткала невдача, а колись же таки й
пофортунить. Треба лише зметикувати, зумiти ┐х обхитрити. Було ж одного
разу, коли торiк вантажили кавуни з причалу до барж, заплуталася й
Порфирова лобата голова помiж степовими головатими кавунами... Опинившись
на однiй iз тих лайб, заховався, защух мiж горами рябих, мелiтопольських
та голопристанських, ще теплих пiсля степового сонця. Ото була плавба!
Отам право-воля! (Улюблене мамине словечко, що й до Порфира перейшло).
Вгору, навпроти течi┐, поволi йде розложиста баржа, пропливають береги в
срiблястих вербах та незнайомi пристанi-причали, люд рiчковий сну║,