"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Взимку ще нiчого, а як завеснi║ться, так уже хлопець нiчого й не вдi║ з
собою, за парту його не заженеш, з дому вийде, а до школи не втрапить...
Мама iнодi й у школу його вiдводила, за партою сидiла, та тiльки щодня ж
не сидiтиме... Ну та й що? Однаково не дурнiший за iнших! Доки живий був
дiдусь, вiн таки розумiв хлопця, заступався: хай покозаку║, мовляв, ти не
дуже, Оксано, на нього нападай, без батька росте, йому ще його буде...
Не було, мабуть, кращо┐ людини на свiтi, як дiдусь. Фронтовик, з однi║ю
легенею в грудях, з медалями у вузлику, жив приймаком у яко┐сь там на
вiддiлку, хоч дехто й пiдсмiювався, що в такому вiцi, мовляв, старого у
прийми потягло. (Мама цих жартiв не пiдтримувала). З дiдусем у Порфира
нiколи не доходило до сварок, i тим болючiше йому зараз за той випадок з
велосипедом. Никаючи якось по радгоспу, загледiв був: чийсь велосипед без
дiла скуча║, притулившись пiд аптекою. Не довго думаючи, Порфир ухопив,
осiдлав його i - в степ! Накатався й пiд лiсосмугою кинув аж за селом, бо
не додому ж його тягти. Поверта║ться пiсля катання, а назустрiч дiдусь iде
сумний-сумний, пiшки поверта║ться до себе на вiддiлок: "Якийсь недовiрок
велосипед украв..." Ох, як тодi прикро почувалося Порфировi перед ним! Мав
би одразу й признатись, побiгти та мерщiй прикотити дiдусiв велосипед (i
як вiн його не впiзнав пiд аптекою!), але ж не признався, розгубився,
згорiв... Лише увечерi потай пiдкотив той нещасний велосипед i пiд куренем
тихенько поставив. Уже тiльки згодом дiдусевi признався... Все склалось
би, мабуть, iнакше, якби живий був дiдусь! На дiдусеву честь i онука
назвали цим ось нiби дорослим iменем, нiби аж нетеперiшнiм: Порфир. Так i
зовуть:
Порфир та Порфир... I нiяких нiжнощiв, нiяких тобi там "Порфирко"
абощо. Хiба лишень жартома кине котрий-небудь: "Ей ти, Оксанич!...", а той
жарт хлопцевi ножем у серце.
Влiтку цiлими днями Порфир на рiчцi, ковбаситься у водi, стриба║ з
гiлляк, пiрна║ на ямах без акваланга. I якщо хто вiдкушу║ курортникам
блешнi пiд водою, то це, звiсно, "Оксанич", пiдкрадеться, льоску на зуби:
хрусь! - i поплив з новiсiнькою японською блешнею в зубах! Матерi не до
нього, вона сво┐ кучугури окультурю║, а вiн... Та вiн не обража║ться на
матiр. Сюди вiддала? А що ж ┐й з тобою, бешкетником, робити? Щось навiть
схоже на жаль прокида║ться в нього зараз до не┐, дома таке рiдко з
Порфиром траплялось. Скiльки разiв до безтяму ┐┐ доводив, до крику та
слiз: "Горе ти мо║! Тиран мiй вiчний!" У такi хвилини на все була здатна,
а тепер, коли спекалась, видно, як пережива║ за ним, стражда║.
Найфантастичнiшi Порфировi думки все крутяться довкола одного: як
випорснути звiдси? Не страшно, якби чорна буря пройшла з курявою такою,
щоб цi мури геть зарiвняла, позамiтала... Або мiж табуретки якби залiзти,
коли ┐х з майстернi вивозять за браму... Або... Або... Весь мур уже вiн
очима обнишпорив, чи нема де дiрки, шпарини яко┐-небудь, щоб ящiркою
прослизнути крiзь не┐. Нема трiщини, мiцно, клятий, сто┐ть. В одному
мiсцi, де стiна трохи нижча, нiж всюди, самi ж вихованцi цiлою бригадою
домуровують ┐┐, працюють, як справжнi муляри. Розвели вапно, щiтками
шпарують нiздрюватий ракушняк, щоб бiлий був, мов до свята. Та ви його хоч
золотом укрийте, а для Порфира цей мур так i зостанеться муром придухи й
неволi!
З майдану спiв стройовий долина║ на рiзнi голоси:
В нашiй школi режим ох! - суровий,