"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

докладнiше розпитувати про ту вертолiтну операцiю по врятуванню птахiв.
Хотiв знати, якi птахи на Каспi┐ водяться та чи правда, що й тут, у
степах, торiк нiбито бачили, як вертолiт за обмерзлими дрофами ганявся,
тiльки вже не з метою пiдкормки...
Тритузний цього пiдтвердити не мiг, зате вiн виявився неабияким
птахознавцем. Запевня║, що доводилось йому бачити на сво║му вiку навiть
чорних жайворонят! I пташок, у яких не лапки, а копитця, пташка й зветься:
копитник...
- А ║ ще такi пташата, що в ополонку пiд кригу пiрнають i по дну рiчки
ходять, шукаючи собi там здобич, а потiм назад вибираються...
Ось таке Порфир слухав би хоч i до ночi! Одразу й неприязнь його до
цi║┐ людини мовби пригасла, вiн присiв навпроти Тритузного, ловлячи кожне
слово з його розповiдi про тих дивовижних пташок, що пiшки по дну рiчки
ходять... Але на цьому найцiкавiшому мiсцi Тритузний, глянувши на
годинник, мову урвав i вже iншим, дiловим тоном звернувся до хлопця.
- Може, ма║ш яку скаргу на наш надзирательський состав, то кажи... Бо
краще тут викласти, нiж потiм бiгати до прокурорки, коли вона при┐де
братiю вашу опитувати.
I пояснив, що тi, кому належить здiйснювати нагляд, регулярно на┐здять
сюди перевiряти, чи не кривдять тут вихованцiв, чи нема випадкiв
рукоприкладства абощо...
З боку Порфира нарiкань не було. Одна тiльки скарга мучила хлопця, але
вiн тримав ┐┐ глибоко в собi: за що я тут? Який на менi злочин? I коли ви
мене випустите звiдси?
Двi доби можуть тримати Кульбаку в штрафнiй, бiльше не мають права. Але
ж i за двi доби занудитися, здурiти можна, дивлячись у вiкно на клаптик
неба, що аж кричить сво║ю блакиттю, виманю║: виходь, Порфире, гайнем
погуля║м!
Вирватись звiдси можна хiба що в нужник, чи то пак, пробачте, в туалет.
к потреба чи нема - а бiжить! Добре, що хоч пускають, скiльки б разiв не
просився. Вискочивши на подвiр'я, Порфир часом чкурне зовсiм не в той бiк,
опиниться аж за майстернями, в глухiм закутку, де човни лежать просмоленi,
лiта ждуть. Повпирались носами в мур - та його не пробити. Хлопець
сюди-туди перебiга║ очима: де ж той якiрець iржавий, що валявся мiж
човнами напередоднi? I цвях вiдiбрали, i якоря нема, що мiг би аж он як
прислужитись тому, хто замишля║ ще одну вiдважну рiч... Береш якiрець,
шпурля║ш його через мур, вiн там зачепиться за що-небудь, а ти вже тодi по
ланцюгу вгору, як мавпа, як скалолаз: ловiть!
Хтось догадався прибрати: мабуть, i з вiдстанi в цiй школi читають
Порфировi пота║мнi думки.
День повен сонця, повен весни. Днища човнiв понагрiвались, смолою
пахнуть. Сам цей дух смоляний не байдужий тому, хто вирiс бiля каюкiв, на
кому ще й зараз пiд курточкою рябенький тiльник, як у моряка, - мамин
подарунок. На декотрих човнах по дну накладенi ребристi смуги, це полозки
- на той випадок, якщо вода замерзне. Всюдихiд: чи по водi, чи по льоду -
тiльки шурх! та шурх! мiж очеретами... А тут...
Умостився Порфир на перекинутiй байдi, на сонячному пригрiвi й
задумавсь: моряк, а на такiй сушi, на такiй мiлинi опинився. Птахом,
чорним жайвороням яким-небудь стати б йому, щоб тiльки випурхнути звiдси.
Бо ж не почува║ себе винуватим! У чому провина його? Може, весна винувата?