"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

марева, як у сво┐ минулi лiта.



III

Режим напiвсвободи - так у них зветься це собаче життя. I саме таким
уявля║ться воно малому комишанцевi. День твiй i нiч розписанi тут по
хвилинах: лягай, вставай, бiгом туди, бiгом сюди, лише з двору не смiй анi
кроку... Брама залiзна, глуха. У будцi вартовий невiдлучно. В який бiк не
розженись - мур тебе зустрiне, мур такий, що його i собака не перескочить.
I вони хочуть, щоб Порфир звик до такого життя! А йому i вночi плавня
волею диха║, риба при мiсяцi сплеску║ться, очерети шелестять.
Десь там весна, птахи з вирiю повертаються, а ти безвилазно за цим
глухим муром. Найнуднiше мiсце на свiтi! Монастир колись був, потiм
колонiя неповнолiтнiх правопорушникiв, тепер школа. Тiльки не просто
школа, а спецшкола - цим "спец" багато що сказано. Всевидющий цупкорукий
режим - вiн тобi тут батько. Звелять спiвати - спiвай, скажуть за парту -
не огризайся. А як тiльки старший хто на порiг, одразу схоплюйсь,
виструнчуйся:
- Вихованець Порфир Кульбака вивча║ правила внутрiшнього розпорядку!..
Пiд нулiвку остригли. Тут усi стриженi - плем'я маленьких стрижених
людей. Винятком хiба що старшi - тi, що здобулись уже права на чуби. Довго
тепер Порфировi ждати, доки чуб вiдросте. А зараз i мама б не впiзнала:
голомозий, мов арештант, у карцерi сидять. Не встиг озирнутись, як уже в
карцер його запхали. За спробу втечi, за те, що з душово┐ через кватирку
хотiв випурхнути на волю. Спробував, а потрапив просто до рук товаришевi
Тритузному, начальниковi служби режиму. Страшенно┐ сили чоловiк, дарма що
вiку пенсiйного. Не пробуй i вирватись, коли вiн схопить тебе та, як
обценьками, стисне там, де пульси б'ють. Ще тiльки десь там коридором
кроку║ вельмишановний начрежиму, а Порфир уже чу║ його залiзну ходу, чув
навiть вiддих, коли грiзний вартувальник зазира║ крiзь вiчко до карцеру,
чи то пак штрафно┐ кiмнати, як вони його культурно величають. Потiм засув
брязь! - дверi вiдчиняються, - здоровенькi були, товариш Тритузний вирiшив
провiдати героя невдало┐ втечi.
- Ну як ти тут? Не випарувавсь?
- На мiсцi, осьосьо, - озива║ться Кульбака з тапчана.
- Тiльки ти встань, коли старший заходить.
- Не розумiю, чого вставати? - хлопець пiдводиться знехотя.
- Так треба. Солдат теж не всяке начальство поважа║, а проте честь да║!
- Ну хай буде вам честь... Хоча всi знають: влада людину псу║.
- Не псу║, а тiльки проявля║... Все, що було в нiй ранiше, виходить на
поверхню...
Зачинивши за собою важкi, цинком оббитi дверi, Тритузний ма║ звичку
пройтись по кiмнатi сюди-туди, молодцювато поводячи раменами, потiм сiда║
на тапчанi й, збивши кашкет набакир, наметикованим оком озира║ штрафну, чи
нема чогось недозволеного. Стiни штрафно┐ поколупанi, рябiють рiзними
написами, що ┐х залишили пiсля себе невiдомi Порфировi попередники. I сам
Порфир часу не гаяв, встиг увiчнити себе, прооравши цвяхом навкiс через
стiну: "Хлопцi! Смертi нема!" Наче звертався в такий спосiб до плавневих