"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Не все з почутого Марися Павлiвна розумiла, далека була ┐й вся ця
виноградарська технологiя, якою звично оперувала робiтниця, але ясно для
вчительки було головне: перед нею майстриня, перед нею людина, яка зумiла
оживити цi мертвi безплiднi пiски, що тiльки й були начиненi iржавим
металом вiйни. I хоч педагогiчних нахилiв i не виявила стосовно свого
сина, зате ж ║ в нiй оцей хист - серед усiх труднощiв виплекати свiй
саджанець зеленолистий!..
Борис Савович виявився досить компетентним у дiлах виноградарських, вiн
з пiвслова вхоплював те, про що йшлося. Марися ж Павлiвна почувалася тут
ученицею, на┐вною i, може, аж смiшною, що не могла до ладу про все i
второпати, хiба що про жито та про те, що в цiм пiску найстрашнiший
шкiдник гине, не витриму║ влiтку його пекельних температур. "Ох, якби ми,
педагоги, так умiли вирощувати дiтей, як жiнка ця вмi║ вирощувати сво┐
виноградники та соснята!" Навiть з Алжiру присилають ┐й сюди чубуки, i
вони тут у не┐ проходять гарт. фiлоксера, що ранiш вважалася непоборною,
навiть вона пропада║ в цiм вогнянiм карантинi. Адже цiле лiто тут все
вогнем пашить, босою ногою в пiсок не ступнеш, i лише лоза виноградна
якимось чудом все ж приживля║ться пiд Оксаниним доглядом, звiдкись соки
бере, розвива║ться. "Ось так, як ми саджанцi, так ви дiтей наших
бережiть", - могла б ця молода жiнка зараз сказати Марисi Павлiвнi, i було
б то справедливо. Найдорожче, що ма║ в життi, сина ║диного, вiддала вона
тобi на виховання, не впоравшись з ним сама...
- Не вiддала б я вам його, - сказала задумливо мати, - та тiльки ж
школа стогне, i сусiдки просять: вiддай та вiддай, Оксано, його в той
iнтернат, бо й наших позводить з ума та з толку... Вiн же тут для всiх
комишанських бешкетникiв авторитет!
- Чим же вiн цей авторитет здобув? - запитала вчителька.
- А тим, що вiрний товариш. Хоч ти його вбий, не викаже, скорiше навiть
на себе провину вiзьме... I меншого вдарити не дасть, завжди заступиться
за нього перед забiякою. Якщо, каже, руки сверблять битися - бий краще
мене: я здоровий, витерплю. Отакий. Просто безстрашник якийсь! Мабуть, у
дiда вдався...
Весь час кортiло Марисi дiзнатись ще про одне - найiнтимнiше: вiд кого
ж дитя, з яко┐ любовi? I коли, зрештою, зважилась запитати, то жiнка
сприйняла це на диво природно, навiть не знiяковiвши: видно, не було ┐й
чого соромитись у сво║му минулому.
- Дехто каже, Оксана то ж така... легковажна, вона за вiльну любов,
безшлюбне з котримось зiйшлась, - говорила мовби до марев, що вже
зривалися, струмували ледь помiтно попiд обрi║м. - I дитя в не┐, мабуть,
тому таке кляте, що безшлюбне, йому теж тiльки свободи дай... Не суперечу
- безшлюбне, беззагсове, але ж я таки по любовi зiйшлась! - стиха аж
вигукнула вона. - Не заглядала йому в паспорт, на зарплатню його не
жаднилась, - покохала, i все. Хоч дехто й радив, щоб на алiменти подавала,
але нi, кажу, так обiйдусь. Гордiсть людинi дорожча... Та й станцiя мене
скривдити не дасть. А колись ще вiн i сам, може, мене знайде, хоч сиву
розшука║, щоб подивитися, якого ж сина виростила мати-одиначка з сво║┐
першо┐ та, певне, вже й останньо┐ любовi...
Нi скарги, нi нарiкань не було в ┐┐ розповiдi, скорше вона просто
виповiдала себе цьому сонцю й просторам, спокiйно виливала душу цим уперше
зустрiнутим людям, вiддалившись поглядом, задивившись у прозорi текучi