"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

легенею жив, а ось що Рекс... то де вiн там узявся на фронтi!
- Уява активна, ми це помiтили, - зауважила Марися Павлiвна.
- Повiрите, iнодi вiн у мене просто золотий: мамо, не хвилюйтесь, не
плачте, я слухатимусь, житимем дружно, i школи не пропускатиму, завтра
мене раненько розбудiть. Вибiгаючи на роботу, поставлю йому будильник пiд
вухо, а вiн i будильник проспить, i до школи потiм не дiйде, бо когось по
дорозi зустрiв, чимось захопився i вже про все на свiтi забув! Десь уже в
плавнях його шукайте, бо там йому найлюбiше, там йому право-воля!
- Волелюб, - вперше усмiхнулась Марися Павлiвна.
- Йому гарно, а менi... Мiсця не знаходжу! Де вiн, мiй гуляй-вiтер?
Кинусь на розшуки, зловлю, натовчу, налупцюю, та хiба ж биттям вихова║ш? А
то ще було шиферину прибинтував до руки i в школу не йде: "Я, мамо,
поранений..." Розбинтувала, а там нема нiчого... Отакий фронтовик!
- Скажiть, дiдуся вiн слухався? - запитав Борис Савович глибокодумно.
- О, доки дiдусь був живий, я й горя не знала. Дружба в них була -
нерозлийвода. I на риболовлю разом, i на виноградники, було, бiжить, коли
дiдусь пiшов сторожувати, - не раз у куренi й ночував. Прибiжить пiсля
ночiвлi радий, веселий, доповiда║: "Мамо, я сьогоднi нiчого не нако┐в!"
- А ви не пробували його до сво║┐ роботи прилучити? - поцiкавилась
учителька.
- Пробувала. Вiзьму його з собою, дам сапу в руки, бере безвiдмовно,
покрутиться бiля мене якийсь час, а тiльки вiдвернулась - уже лови вiтра в
полi! Та для кого ж цi кучугури насаджую? - з жаром говорила вона, нiби
син уже наяву ось тут виник перед нею. -Таж для тебе найперш! Двiстi
тисяч! Пустеля, Каракуми - таке тобi вiд капiталiзму дiсталось, а тепер,
глянь, що зроблено! I для кого? Для кого, скажiть, оцi кучугури розрiвнюю,
виногради закладаю, пiдживлюю, сто разiв поливаю? Пiски - як вогонь,
навiть найживучiша фiлоксера, ота, пробачте, воша коренева, не витриму║,
гине, а саджанець мiй росте! Бо з любов'ю вирощую, для тебе лелiю, а ти?
Оце така мамi вдячнiсть вiд тебе? Та поглянь, яка вже я стала розшарпана,
нерви всi пошматованi!.. Iнодi розчулиться: не хвилюйтесь, мамо, не буду
бiльше, кинеться на шию, заспокою║, ладен руки-ноги менi цiлувати. Дивись,
кажу, скiльки я цих кучугур окультурила, але ж i на твою долю ще буде та
буде! Тож готуйсь! Вiн i не вiдмовля║ться: вивчусь, каже, пiду в
механiзатори, на плантажнi плуги... А поки що набере хлопцiв i гайда в тi
он, ще не займанi кучугури... А там повнiсiнько ж снарядiв та мiн у пiсках
- ото я можу бути спокiйна? Ми ось тут як розрiвню║м кучугури, то саперiв
щоразу виклика║м. Вони йдуть попереду, а ми вже за ними - чубуки садимо...
Як нiби епiчне щось, слухала Марися Павлiвна розповiдь робiтницi про тi
буденнi негучнi битви, що тривають тут роками. Адже не так просто оживити,
окультурити цей пустельний край. Спершу треба розрiвняти бархан за
барханом, а потiм засiяти житом в кiнцi серпня, а наступно┐ весни жито
скосити, пiдiйняти плантаж, внести добрива i ще раз засiяти житом, а
навеснi по ньому вже садитиметься виноград з таким розрахунком, що, коли
жито викине колосок, в той час i виноград якраз бризне листом, i вони
мовби захищатимуть одне Одного... Виявля║ться, жито одна з найвитривалiших
рослин на планетi, жита бо┐ться навiть осот, в цих умовах воно якраз i
очища║ землю, з жита тут усе почина║ться..."0сь де пану║ творчий дух
людини, - мимовiль подумалося Марисi. - I цi люди, що цiлий край
повертають до життя, вони теж - як жито..."