"Олесь Гончар. Блакитнi вежi Яновського (Укр.)" - читать интересную книгу автора

виника║ перед нами уже в ореолi небуденностi, без накипу щодення, виника║
в сивiй мудростi лiт, з усмiхненим, проникливим поглядом
ворожбитачарiвника, що зна║ться на чарах слова, на його пота║мнiй силi.
З само┐ юностi приваблювали Яновського натури могутнi, цiлiснi. Вiн
шукав для свого пензля образи людей мужнiх, духовно багатих, тих, в кому
щедро виявляла себе народна завзятiсть, кмiтливiсть, лицарська вiрнiсть i
вiдданiсть справi. I таких геро┐в, живих прототипiв для сво┐х творiв
митець вiдшукав серед червоних витязiв революцi┐, образи яких надали
вражаючо┐ iдейно-художньо┐ енергi┐ його "Вершникам", цьому дивовижному, до
краю стислому творовi, що принiс свiтову славу його автору.
Художня спадщина Яновського надзвичайно рiзноманiтна. Початок творчого
шляху позначений виданням збiрки оповiдань "Мамутовi бивнi" (1925) i "Кров
землi" (1927). В цих оповiданнях, де йдеться про громадянську вiйну, ще
чимало "романтичного полину" (вираз самого автора), проте в смiливих,
яскравих мазках уже вгаду║ться майбутнiй художник-новатор.
Почавши з оповiдань, Яновський потiм упродовж усього свого життя
збереже вiрнiсть цьому жанровi, збагатить укра┐нську новелiстику
оригiнальними, блискучими творами, якi, попри свою лаконiчнiсть, багато
мiстять у собi. Нагада║мо принагiдне, що в 1949 роцi Юрiй Iванович
Яновський був удосто║ний Державно┐ премi┐ СРСР саме за твори короткого
жанру - збiрку "Ки┐вськi оповiдання".
Вiдомий у нас Яновський також як драматург. У днi, коли письменник
помирав, на сценi Ки┐вського росiйського драматичного театру iменi Лесi
Укра┐нки з великим успiхом йшла його п'║са "Дочка прокурора", присвячена
проблемам виховання молодi. А ще ранiше сцени багатьох театрiв кра┐ни
обiйшла "Дума про Британку", геро┐чна трагедiя про одну з тих легендарних
селянських республiк, що - як, примiром, Баштанська республiка на пiвднi
Укра┐ни - в денiкiнському тилу, в кiльцi бiлогвардiйського оточення, довгi
мiсяцi вели самовiддану боротьбу за справу революцi┐, за правду Ленiна.
Проза┐к, драматург нiколи не затлумив у Яновському поета - i в
широкому, i в буквальному смислi: його раннi вiршi служили нiби заспiвом
до його романiв, до його надзвичайно музикально┐ художньо┐ прози.
Яновський творив на рубежi прози i поезi┐. В нього наскрiзь поетичне
сприймання житт║вих явищ, образнiсть його ма║ багато спiльного з
нацiональним геро┐чним епосом, водночас письменник прагнув з реалiстичною
точнiстю, суворою достовiрнiстю вiдтворювати - на всiх глибинах -
об'║ктивний свiт. У звичайному знаходив вiн високе i поетичне, цiнував
реалiстичну деталь i водночас здатен був створити образ широкий, крилатий,
сповнений мiстко┐ художньо┐ символiки. Ще побуту║ хибне уявлення, нiби
митець, що тяжi║ до романтичних барв, неодмiнно щось прикраша║ (нiби вiд
цього грiха гарантована будь-яка iнша стильова течiя). Проза автора
"Вершникiв" при всiй ┐┐ пiднесенiй поетичностi дорога нам саме сво║ю
правдою. В особi Яновського ми ма║мо митця, якого читач справедливо
ставить в один ряд з Тичиною, Довженком. I хай не завжди чекав на нього
успiх, але це був художниквiдкривач, що дорожив свiжiстю, правдивiстю
образiв, нетерпимець до будь-яко┐ рутизни, до хуторянського епiгонства.
Творчiсть автора "Вершникiв" несла нашiй художнiй прозi i iстинно
новаторськi вiдкриття. Витончений i гострий розум його вмiв по║днувати
речi, здавалось би, несумiснi - мудру iронiю i високу патетику, що звучала
в його устах природно, без фальшi. В поетицi Яновського фольклорна