"Олесь Гончар. Блакитнi вежi Яновського (Укр.)" - читать интересную книгу автора

привiтних, трударiв невсипущих, тих, що в полi - вiд зорi й до зорi... I
свято в них - з розмахом, широке, щедре, на весь розгiн степево┐ душi. Не
пошкодували працi, щоб увiчнити пам'ять земляка: красу║ться на узвишшi
нова школа-десятирiчка, що вiднинi носитиме iм'я автора "Вершникiв", в
центрi села споруджено Меморiальний музей Яновського, тут .же поруч
вiдкривають пам'ятник письменниковi.
А неподалiк у видолинку, на мiсцi хати, в якiй колись народився
майбутнiй майстер красного письменства, там, де виколисали його незрадливi
материнi руки, народна фантазiя спорудила - для надiйностi та
довговiчностi - пам'ятний знак i зовсiм оригiнальний: брилу гранiту
кiльканадцяти тонн невiдомо як, невiдомо звiдки степовий люд притягнув аж
сюди, переправив, зда║ться, з берегiв Ятранi чи iншо┐ неблизько┐ рiчки. I
та ж рука народу, що колись кувала залiзну троянду революцi┐, зараз
накарбову║ на гранiтi iм'я ┐┐ спiвця, пише його на монолiтнiй, циклопiчних
розмiрiв брилi, що нiби й виросла серед цього степу, щоб уже тут бути
вiки.
Мiтинг вiдбувавсь саме бiля брили, саме хтось проголошував урочистi
слова, коли зовсiм несподiвано, знизу десь, мов з-пiд землi, вихопився
табун юних вершникiв i з тупотом, з курявою помчався по пригорку на
скаженiй швидкостi пролiтаючи перед святковим натовпом. Нiхто не мiг
втямити, звiдки взялися цi вершники-школярчата: чи з-пiд землi, чи з отого
ставка разом з кiньми випiрнули, чи десь отам за вiттям верб чигали
моменту... Одну лише мить тривав ┐хнiй блискавичний, прямо-таки ракетний
полiт: припавши до грив, без сiдел, без стремен, зухвальчуки степовi
зблиском усмiшок, тупотом, летом мовби вiтали його, свого земляка. Сама
радiсть життя, сама юнь народна, пролiтаючи, салютувала авторовi
невмирущо┐ книги.
Промайнули - й не стало, розтанули за горбом. Знов тiльки свiтле
крайнебо одкрива║ться очам, всi погляди зверненi туди, i раптом хтось
каже, задивлений в далеч:
- Дивiться, ┐х видно, тi його вежi!..
Був це такий день чи година така, що й справдi довкруг степiв, по
обрiях, нiби з розлитого сяйва виразно проступали вони, з самого
серпневого неба збудованi, блакитнi вежi Яновського.
Серед тих хто творив нашу радянську художню класику, серед майстрiв,
достойних вдячностi i захоплення, назива║мо сьогоднi iм'я Юрiя Яновського.
При однiй лише згадцi цього iменi поста║ перед очима свiт спекотний i
шалений, бачиться степ в переблискуваннi шабель, охоплений курявою битви.
Для мене романи Яновського про громадянську вiйну - це величнi поеми у
прозi, вони свiтяться сонцем, ┐хнi високi вiтрила гудуть пружною силою
степових вiтрiв. I якщо вже про когось з митцiв можна сказати, що вiн
володiв спiвучими фарбами, то це передусiм про автора "Вершникiв".
У сво┐й пристраснiй творчостi, в найсутт║вiших ┐┐ виявах Юрiй Яновський
поста║ натхненним художником революцi┐, спiвцем тi║┐ ново┐ людини, яка в
борнi за сво┐ одвiчнi права i свободу червоним вершником вилiтала на
буремнi простори XX столiття, щоб - навiть цiною власного життя -
утвердити себе, вiдкрити брами в майбутн║. I як тi безстрашнi вершники, що
переможно стали на воротах Криму, як тi натхненно оспiванi Яновським
степовi атланти, що могутнiми силуетами височать уже мовби пiд небом
вiчностi, так i образ ┐хнього творця, вiддалившись у той легендарний час,