"Олесь Гончар. Блакитнi вежi Яновського (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пiсеннiсть зiллялась з найсучаснiшою стилiстикою фрази, до того ж це був
митець надзвичайно винахiдливий у композицiйнiй побудовi сво┐х творiв,-
адже роман "Вершники", скажiмо, то був, по сутi, зовсiм новий тип романно┐
форми, ранiше не знано┐ у свiтовiй лiтературi.
Творчий шлях Яновського був нелегким, до сво┐х перемог художник iшов
через нелегкi, часом болючi пошуки. Як i багато хто в лiтературi двадцятих
рокiв, письменник-степовик у раннiх сво┐х творах iнколи захоплювався
поетизацi║ю повстансько┐ стихi┐, де абстрактна, книжкова романтика,
бувало, заступала сувору поезiю самого життя. Проте навiть i в таких,
сказати б, юнацьких романах Яновського, як "Майстер корабля" (1928) або
"Чотири шаблi" (1931), ми уже вгаду║мо зрiючу силу того митця, з-пiд пера
якого вийдуть "Вершники", ця натхненна пiсня про людей iдейно┐
переконаностi, залiзно┐ дисциплiни, високого комунiстичного обов'язку;
"Вершники" не були запереченням попереднiх романiв художника, вони стали -
пiсля "Чотирьох шабель"- вершиною, апофеозом, логiчним наслiдком
напруженого, творчого розвитку митця. Ось чому кожен, хто хоче з'ясувати
для себе та║мницю появи i переможно┐ ходи "Вершникiв", мусить знати ┐хню
творчу передiсторiю, щоб побачити, з якими труднощами чесний художник
крiзь тумани блукань пробивався до iстинного бачення найскладнiших явищ
життя.
Яновський нiколи не пiддавався самоспокусi, у лiтературi вiн не шукав
манiвцiв, вiн знав, що, йдучи у творчiсть, прирiка║ себе на тяжку працю.
Ще замолоду вiн сформулював для себе робоче правило: "Я буду суворим
майстром. Я не випущу тодi блукати помiж рядкiв зайвого слова, я не дам
дивитись на будiвництво мо┐х будiвель". I, зрозумiла рiч, не лише в
стилiстицi, у творчостi письменник був суворим i вимогливим до себе, в
самому життi вiн прагнув бути гiдним тих, кого вiдтворював у сво┐х книгах,
в яких читач знаходив для себе приклади людсько┐ чистоти, вимогливостi до
себе, високого благородства.
Письменника, особливо проза┐ка, драматурга, читач оцiню║ передусiм за
тими образами, якими митець збагатив лiтературу, i коли ми дума║мо про
Яновського, то бачимо, як виходять на арену iсторi┐ донецький шахтар
Чубенко i комiсар Данило Чабан, Половчиха, Iван i Мусiй Половцi, Артем i
Фрунзе, Адаменко, Швед i безiменний герой революцi┐ - сiльский листоноша,
тобто характери, в яких нiби синтезоване народне життя, весь драматизм
того буремного часу. Художня монументальнiсть цих образiв, внутрiшня сила,
гармонiйнiсть, скульптурна опуклiсть при всiй ощадностi засобiв, якими
користу║ться митець, одразу ж привернули увагу, вся наша лiтература радiла
виходу "Вершникiв", появу книги вiтали в Москвi i в Парижi. Микола
Островський побачив у героях Яновського духовних сподвижникiв Павла
Корчагiна. Павло Тичина вже в роки вiйни сказав про "Вершникiв", що вони
стали "нiби патентом на одержання зрiлостi прози укра┐нсько┐", хоча й до
того в укра┐нськiй прозi було вже чимало сильних творiв, чи║ життя трива║
й досi. "Вершники" знаменували собою величезну перемогу художника, його
свiтогляду, який побачив рушiйну силу iсторi┐ не в смiливцях
анархiстського гатунку, а в людях працi, у безстрашних бiйцях революцi┐, в
образах комунiстiв, робiтникiв i селян, якi не щадили себе у самовiдданiй
боротьбi за ленiнське, соцiалiстичне оновлення свiту.
В кожному з роздiлiв "Вершникiв"- чи то "Шаланда в морi", "Лист у
вiчнiсть" чи "Дорога армiй"- читач нiби вiдчува║ струми високо┐ напруги,