"Герхард Гольц-Баумерт. Альфонс Циттенбаке (Повесть на украинском языке) " - читать интересную книгу автора

- Наш директор.
А я голосно:
- Вибачте, товаришу директоре. Винний я i можу це довести.
- Тебе не питають, хлопче, - перепинив мене той, в окулярах. -
Зачекай, поки до тебе звернуться.
- Товаришi, - вставила слово моя супутниця. - Це ж Альфонс
Цiттербаке!
- Невже? - сказав чоловiк в окулярах i глузливо посмiхнувся. А
директор ще раз позирнув на годинник i сказав:
- Перепрошую.
Вiн узяв люб'язну панi Цвой пiд руку, i вони пiшли. А зараз я
сиджу тут, у видавництвi, i знiчев'я записую все, що розповiв панi
Цвой. Пiду аж тодi, як повернеться панi Цвой. Треба ж таки здати
оповiдання на конкурс. Отакої, сердито думаю я: стiльки протримали в
лiфтi, примусили все розповiсти i навiть лимонадом не почастували.


Завжди у мене прикрощi через прiзвище

Хто мене добре знає, тому вiдомо, що я не забiяка. Вдачi я
лагiдної i нiколи не встряю у сварки. Але нещодавно не стримався, то
й мав неприємностi вiд дорослих. I все через моє прiзвище. Альфонс -
погане iм'я. Всiм у нашому класi воно здається смiшним, i частенько
мене називають не Альфонсом, а Альфонсiусом. Але Цiттербаке[*] - ще
гiрше. У кожного воно викликає посмiшку. Через нього надi мною нерiдко
кепкують у класi. Новий учитель вперше зайшов до класу, я назвав своє
прiзвище, i вiн теж посмiхнувся. Та найдужче дошкуляють менi дiти iз
сусiднiх будинкiв. Тiльки вийду надвiр, вони й заводять: "Цiттербаке
з'їв собаку!". Менi боляче таке чути про себе. I я бiжу вулицею,
посвистую i мiркую собi над прiзвищами, якi б я хотiв мати: Альфонс
Цеппелiн, Альфонс Мюллер ба навiть Альфонс Кнебельбарт[*], тiльки не
Цiттербаке. Ось того разу, коли я вийшов на вулицю, почулося:
- Цiттербаке з'їв собаку!
[* Цiттербаке по-нiмецькому означає "тремтяча щока".]
[* Кнебельбарт по-нiмецькому - "борiдка клинцем".]
Нi, я бiльше не мiг цього стерпiти. Я обернувся, щось крикнув (що
саме, зараз не пригадую) i сердито посварився кулаком, та де там!
Навiть малюки почали дражнитися. Я чкурнув геть, але вони не
вiдставали. Зупинився - вони теж.
- Цiттербаке з'їв собаку - не вгавали вони. Саме проходив якийсь
хлопчик, мабуть, рокiв чотирьох. Вiн чув, як мене дражнили iншi, i сам
зупинився неподалiк вiд мене, посмiхнувся та й собi:
- Цiттербаке...
- Але не закiнчив. Я наздогнав його i дав йому прочухана. Правда,
не так вiдлупцював, як налякав. Але не встиг оглянутись - i менi
дiсталось вiд його мами.
- I не сором? Такий здоровий хлопець б'є малого! Що вiн тобi
зробив? - закричала вона i дала менi ляпаса. Тим часом навколо нас
уже зiбралась юрба. Дiти, що дражнилися, зникли, а дорослi пронизували
мене сердитими поглядами i докоряли: