"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

┐м не ста║, щоб стати "одкидами" та "дзеркалами", чого: "пишного духу
iдеалiзму, фантазi┐, серця, пишного духу щиро┐ поезi┐". Ось ма║мо вiз i
перевiз. Реалiзм ч. автора куди круть, туди й верть, та й за┐хав назад до
старого iдеалiзму i старо┐ фантастики та сентиментальностi. Що ж, сесi
"пишнi духи", вони й справдi "витають" у нашiй галицькiй лiтературi,
тiльки ж не треба ┐х уважати якимись "новими прямуваннями". Вони - старе i
зужите смiття, i нiкого тепер не заведуть наперед. Сказати одним словом, -
реалiзм яко принцип лiтературний - неясний ч. авторовi, котрий дармо
силу║ться сховати тоту неяснiсть за грiмкими фразами. З того, що вiн каже
про реалiзм,- кожний може вивести, що йому злюбиться, для того ми покинем
його i перейдем до других великих лiтературних принципiв, виставлених ч.
автором наперед.
Лiтература повинна бути нацiональна_; се раз. Лiтература повинна бути
народна_; се два. Принцип нацiональностi склада║ться з двох прикмет:
"народного язика i глибокого нацiонального психiчного характеру народу".
Принцип народностi склада║ться також з кiлькох елементiв, з котрих перший
- народний язик, а другий, бачиться, також "глибокий нацiональний
психiчний характер народу", з котрого, конечно, виплива║ форма народно┐
поезi┐ i ┐┐ дух. Гадав би хто, що се ми жарту║мо з автора, виписуючи тi
однаковi дефiнiцi┐* двох (по його думцi) рiзних принципiв. Але нi, се не
жарт, а правда. Ч. авторовi зовсiм не яснi в головi i тi "принципи" - i
таким способом виходить, що вся його робота була дуже плохо обдумана. Воно
й не могло вийти iнакше, коли хто береться судити про яке дiло i поперед
усього ставить його догори ногами i почина║ вiд найпустiших, формальних
питань. Розумi║ться, що тодi до питань основних вiн не дiйде, а й самi
формальнi переплута║. А вже тi мiсця, де ч. автор силу║ться виказати
вiдмiнний характер народних пiсень великоруських вiд малоруських (про що
нiхто нiколи не сумнiвався i не спорив),- викликають попросту тiльки смiх
i до науково┐ аргументацi┐ годi ┐х пришпилити. Ми вискажем свiй погляд на
тi принципи лiтературнi, бо й вони послiднiми часами становлять у нас
кiсть незгоди мiж деякими людьми, впрочiм чесними i трудящими.
Але передовсiм обернiм навиворiт метод ч. автора i замiсть питати
вiдразу: яка ма║ бути лiтература? - запитаймо: що таке лiтература i до
чого вона ма║ служити?
Замiсть ставити згори дефiнiцiю, мов яку догму,- погляньмо вперед на
факти, на примiри всiх лiтератур образованих народiв i спитаймо себе: чим
ми вважа║мо тi лiтератури? Що ми цiнимо в них? Уважа║мо ┐х бiльше або
менше докладними i живими вiдбитками сучасного життя народного; цiнимо ┐х
тим вище, чим яснiше i свiдомiше вони вказують тото життя. Тисячнi
естетичнi правила поставали i щезали в протягу столiть - для нас вони
зовсiм пропали i стали пустою формою; головне дiло - життя. Значить,
лiтература i життя мусять стояти в якiйсь тiснiй зв'язi. Се за всi вiки
виказу║ фiзiологiя i психологiя, котрi кажуть, що кожний чоловiк лиш то
може робити, говорити, думати, що вперед у формi вражень дiйшло до його
свiдомостi,- i вiдтак тотi елементи може комбiнувати, складати, дiлити i
переформовувати; але щось зовсiм нового_, зовсiм вiдiрваного вiд свiту
його вражень чоловiк нiколи не мiг i не може сотворити. Се був той
мимовiльний, несвiдомий реалiзм, конечний у всiх лiтературах, конечний в
кожнiй стрiчцi кожного писателя. Друга рiч - новiший реалiзм лiтературний,
зведений в певну науку, оброблений i уформований зовсiм свiдомо. Головна