"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нема в не┐ глибшо┐ пiдстави, котра одна могла би надати ┐й значення
серйозне,- а тота пiдстава - се самостiйнiсть полiтична.
Нам дуже дивно, що нашi й укра┐нськi народовцi так давно вже балакають
про самостiйнiсть, а й досi чи не вмiли, чи не смiли договоритися до
ясного i одвертого заявлення свого права на самостiйнiсть полiтичну, яко
свобiдна, сполучена громада людей-робiтникiв укра┐нсько┐ породи супроти
других слов'янських i неслов'янських пород. Коли вони думають, що така
самостiйнiсть неможлива, то тодi i цiла ┐х балаканка про всяку iншу
самостiйнiсть не варта й торби сiчки, бо досить буде росiйському чи
якому-небудь другому чужому урядовi указом заборонити лiтературу,- i цiла
самостiйнiсть пропала. Але, може, вони тiльки надто совiснi, надто бояться
незаконностi i не смiють навiть тим стати в опозицiю властi, щоб одверто i
явно, як другi слов'яни, висказати сво║ право до полiтично┐ самостiйностi?
Га, коли так, то на страх i лiку нема - тiльки диво, пощо б тодi так
завзято геройствувати в питаннях язикових i лiтературних, де таке
геройство, правда, дешеве, але й на нi на що не пригiдне. По-нашому, коли
говорите про самостiйнiсть, то договорюйтеся вже до самих крайнiх
консеквенцiй*, а не уривайте на пiвсловi; а нi, то волите й зовсiм не
говорити, а взятися до реальнiшо┐, бiльш науково┐ i бiльше корисно┐ для
народу працi. Всяка самостiйнiсть не там, де бiльше крику, а там, де
бiльше самостiйно┐, розумно┐ працi, а де ма║ бути бесiда про таку працю в
повнiм значеннi слова, там треба вперед добути собi повну свободу
полiтичну i суспiльну, без котро┐ й праця свобiдна та широка - зовсiм не
можлива.
Але попри се питання ч. автор порушив у сво┐й статтi ще й друге
питання, а iменно: яка ма║ бути нова лiтература кожного самостiйного
народу? Яка ма║ бути нова укра┐нська лiтература? Ах, тото любе, чисто
рутенське питання, як живо нагаду║ воно менi давнi балакання з мо┐ми
приятелями про той самий предмет! Правда,- вiдповiдi в нас на те питання
не однакi. Ми звичайно вiдповiдали, що ма║ бути "висока", "поважна",
"iдеально-потягаюча", а ч. автор "Сьогочасного лiтературного прямування"
вiдповiда║, що ма║ бути "реальна, нацiональна i народна". Не в тiм дiло,
по чи┐м боцi бiльше правди, а в тiм, що ч. автор сто┐ть на такiм самiм
становищi, як i ми колись, т. ║. не пита║: "Для кого ма║ робитися
лiтература? Чи ма║ вона приносити яку-небудь користь, заступати якi-небудь
iнтереси, чи нi?" Йому до сього дiла мало,- йому щоби лиш знати, яка ма║
бути лiтература, яка форма найкраща, якi стихи найлiпше надаються до
лiрично┐, а якi до епiчно┐ поезi┐. Правда, що при такiм способi i давнiшi
нашi i ч. автора виводи виходять якiсь припадковi, нi з чим не зв'язанi, а
в грунтi речi пустi i чисто формальнi. Перегляньмо ┐х за чергою.
Лiтература повинна бути реальна. Тому не перечимо, але погляньмо
тiльки, що розумi║ ч. автор пiд реалiзмом. "Реальна лiтература повинна
бути одкидом правдиво┐, реально┐ жизнi... повинна бути дзеркалом, в
котрому б одсвiчувалась правдива жизнь...". Щира правда! Але гов,- автор
розрiзню║ таку реальну лiтературу вiд друго┐ "ультрареально┐", котра
творить-дi тiльки простi копi┐ натури, простi фотографi┐, та й годi. А
хiба дзеркало не вказу║ просто┐ копi┐? Хiба "одкид берега в водi" щось
бiльше, нiж фотографiя? I чим копi┐ та фотографi┐ простi_, а "одкиди" та
"дзеркала" не простi_? Чому "ультрареальнi" фотографi┐ дуже однобiчнi,
дуже проза┐чнi, буденнi по смаку ч. автора? А ось черствi й твердi? Чого ж