"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бачив у нас сво┐ гнiти i гнiтики, то порозумiв би швидко, що так надто
самостiйно i нормально й нам нiкуди розвиватися. Розумi║ться, редакцiя
"Правди", другими разами така скора до примiток, не сказала тут вiд себе
нiчого i не спростувала помилки автора, бо тота помилка,- се прецiнь
комплiмент ┐┐ власнiй, захваленiй i окричанiй "самостiйностi!".
- Але що ж се ви б'║те на самостiйнiсть? Що вам винна самостiйнiсть?
Хiба ви перечите ┐┐, хiба й ви хочете "║диного лiтературного язика"? - так
запита║ нас, може, дехто. Се питання в грунтi речi дуже на┐вне, дитинне i
нiчо не значуще,- але воно серед наших обставин могло б дати притоку до
крикiв, нарiкань, пiдозрiнь i т. д. - тому-то й хочемо сказати в тiм
зглядi свою думку.
Зачнiм вiд лiтератури. Ч. автор статтi в "Правдi" мучиться i доказу║,
що лiтература укра┐нська ма║ бути зовсiм самостiйна i вiдрубна вiд
московсько┐. Для кого ма║ бути ся вiдрубна лiтература? Чи для само┐
iнтелiгенцi┐? Очевидячки - нi, бо iнтелiгенцiя, вже коли хоче бути
iнтелiгенцi║ю, не може замкнутися в тiснiм кружку одно┐ лiтератури, але
мусить студiювати, читати i порiвнювати й твори других лiтератур :
московсько┐, нiмецько┐, французько┐ i проч. Значить - тут вiдрубностi не
зведеш, бо тут головна цiль - iменно якнайбiльший космополiтизм* думки i
научно┐ працi. Значить - така вiдрубна лiтература може бути тiльки для
народу, для маси, не знаючо┐ друго┐ бесiди. Але iменно тому, що маса тота
не зна║ нiяко┐ друго┐ бесiди, то й нiяка друга лiтература для не┐ не
можлива, бо маса ┐┐ попросту не зрозумi║. Значить, нiщо й доказувати
самостiйнiсть i потребу самостiйностi, бо вона доказана самим тим фактом,
що так ║ i iнакше бути не може. Таке доказування або дуже на┐вне, немов
доказування того, що вдень дiйсно сонце свiтить,- або показу║, що самому
доказуючому се питання неясне, що сам вiн не вiрить в нього i силу║ться
вмовити в себе, що воно так, а не iнакше - звiсна-бо рiч, що тiльки то
доказу║ться, що може бути так, а може бути й не так.
Iдiм далi. Ч. автор, очевидно, в сво┐й статтi декуди змiшав лiтературу
з державою, т. ║. урядом та жандармами, а iменно там, де говорить про гнiт
Московщини на Укра┐нщину. Що тут винна московська лiтература (розумi║мо
пiд лiтературою ┐┐ найпередовiшу, найчеснiшу часть, про котру тiльки й
може у нас бути бесiда; доноси рiзних Каткових та глагольствiя
слов'янофiлiв ми сюди не вчислю║мо i наслiдувати ┐х нiкому не радимо)? А
коли московська лiтература на вас, укра┐нську iнтелiгенцiю, мала який
вплив, коли вона вас куди-небудь повела,- га, то самi на себе нарiкайте,
що не виробили сво┐х власних, сильнiших течiй мислi, i розбирайте, чи
вплив чужого був добрий, чи лихий. А такого розбору в ч. автора нема, хоч
вплив московсько┐ лiтератури на укра┐нську iнтелiгенцiю вiн, очевидячки,
призна║. Розумi║ться, держава московська, ┐┐ жандарми та чиновники i ┐х
гнiт на всяку свобiдну думку - одно дiло, а лiтература росiйська з
Гоголями, Белiнськими, Турген║вими, Добролюбовими, Писар║вими, Щаповими,
Решетниковими та Некрасовими - зовсiм друге дiло. I що ще дивнiше! У ч.
автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понiмання: ставаймо не
супроти московсько┐ держави, чиновникiв та жандармiв, а проти московсько┐
бесiди та московських писателiв, котрi-дi i по духу i по думках нам -
чужина. Се так значить, як коли б хто казав лишати в супокою того, хто нас
б'║, а термосити того, хто, хоть i сам слабий, силу║ться нас боронити. Ось
до яко┐ логiки доводить язикова та лiтературна самостiйнiсть. Чому? Бо