"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

свою принаду.
Вiльнi спiви гучнi, голоснi
В рiднiм краю я чути бажаю,-
Чую скрiзь голосiння сумнi.
Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю,
Тiльки й чуються вiльнi пiснi
У снi?
("Rondeau").
Авторка не встида║ться плакати, особливо з такими, що плачуть, але коли
почу║ вiльну пiсню, то одгукнеться й на не┐:
Сховаю я тодi журбу свою
I пiснi вольно┐ жалем не отрую.
("Мiй шлях").
I в прекраснiм циклi "Сльози - перли" вона пiднiма║ важке голосiння -
вже не над сво║ю долею, не над долею якогось героя або примховатого
артиста, але над цiлим рiдним кра║м, над тим народом, забитим у кайдани.
Подiбних голосiнь було багато в нашiй поезi┐, особливо пiсля Шевченка.
Леся Укра┐нка перша i одинока вмi║ опанувати тут широку скалю почувань вiд
тихого суму до скажено┐ розпуки i мужнього, гордого прокляття, що
явля║ться природною реакцi║ю проти холодно┐ зневiри.
Коли ж се минеться?
Чи згинем без долi?
Прокляття рукам, що спадають без сили!
Навiщо родитись i жити в могилi?
Як ма║мо жити в ганебнiй неволi,
Хай смертна темнота нам очi застеле!
Авторка запиту║ себе, пощо тi сльози, що палять душу, а не мають сили
допомогти рiдному краю, i вiдповiда║ чудовим вiршем:
Всi нашi сльози тугою палкою
Спадуть на серце, серце запала║...
Нехай пала║, не да║ спокою,
Поки душа терпiти силу ма║.
Коли ж не стане сили, коли туга
Вразить украй те серденько замлiле,
Тодi душа повстане недолуга,
п┐ розбудить серденько зболiле.
Як же повстане - ┐й не буде впину,
Заснути знов, як перш, вона не зможе,
Вона боротись буде до загину:
Або загине, або переможе.
Вiд часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвiте" Укра┐на
не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як iз уст се┐
слабосило┐, хворо┐ дiвчини. Правда, укра┐нськi епiгони Шевченка не раз
"рвали кайдани", вiщували "волю", але се звичайно були фрази, було
пережовування не так думок, як поетичних зворотiв i образiв великого
кобзаря. Леся Укра┐нка не силку║ться на Шевченкiв пафос, не пережову║ його
термiнологi┐; у не┐ ║ свiй пафос, сво║ власне слово. Коли в "Русалцi" вона
сто┐ть пiд впливом Шевченкового романтизму, то тут вона давно отряслася
вiд нього, не потребу║ зичити нi вiд кого поетичного апарату, бо сама ма║
що сказати читачам, у само┐ наболiло на душi чимало, у само┐ поетичне