"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

рекрутського та вояцького життя оспiвував вiн так, як нiхто другий. Менi
зда║ться, що вiршовi й прозовi твори, котрi вiдносяться до сього круга
сюжетiв (а в вiршових i прозових Федькович тут однаково великий поет),
зiбранi докупи, дали б нашiй лiтературi правдиву перлу й вказали б нам
творчiсть Федьковича в ┐┐ найкращiм моментi. Сюди увiйшла б найбiльша
часть його повiстей, увiйшли б найкращi його поезi┐.
Федькович - се талант переважно лiричний; всi його повiстi, всi
найкращi його поезi┐ навiянi теплим, iндивiдуальним чуттям самого автора,-
всi похожi на частки його автобiографi┐ - так i зда║ться, що автор спiва║
i розказу║ всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душi
прочув. I в тiм iменно й лежить чаруюча сила його поезi┐, в тiм лежить
порука ┐┐ живучостi, доки живе наша мова. Федькович вложив в свою поезiю
найкращу частину сво║┐ душi, а така поезiя не вмира║, не пропада║, як се
перед кiлькома роками здавалось одному критиковi, котрий, не можучи сам
вложити в свою поезiю анi крихiтки сво║┐ душi, не вмiв i в поезi┐
Федьковича найти нiчого, крiм неправильних ритмiв та синтакси, не
вiдповiдаючо┐ шкiльним правилам. Нi, поезiя буковинського Кобзаря жива,
правдива поезiя; вона буде порушувати серця людськi й тодi, коли про стихи
його критика свiт давно забуде.
Про життя Федьковича не багато що можемо сказати: головнi дати знають
нашi читателi з власно┐ автобiографi┐ поета, помiщено┐ в передмовi
Дiдицького до першого видання його поезiй2, а також i з переднього слова
п. Драгоманова до ки┐вського видання повiстей Федьковича3.


ЛЕСЯ УКРАпНКА

Роздивляючися лiтературну фiзiономiю Лесi Укра┐нки, ми бачимо, що вона
тiльки що закiнчила першу добу свого розвою, ┐┐ талант тiльки що отрясся з
повивачiв то┐ несамостiйностi, що пута║ кожного поета при перших його
кроках. Вiн тiльки що уперше широко i смiло розмахнув крилами до власного
лету, тiльки що показав себе в повнiй силi i показав нам, чого ми можемо
ждати в будущинi вiд се┐ писательки. Зда║ться, в такiм разi критиковi
найлiпше б було пiдождати, поки той талант пройде бiльший шмат дороги,
зазначить себе яркiше, зачеркне, що так скажемо, свою власну лiнiю на
нашiй лiтературнiй нивi. Певна рiч, ми дуже радо пiдождали б зi сво║ю
студi║ю, якби знали, що доля позволить сьому талантовi промiрити все те
поле, яке вiн зазначив собi. Та, на лихо, умови нашо┐ лiтературно┐ працi
такi важкi, а особистi вiдносини авторки зложилися так сумно, що ми ледве
чи дiждемося вiд Лесi Укра┐нки всього того, що вона могла б дати нашому
письменству. Розумi║ться, ми гаряче бажа║мо, щоб вона дала якнайбiльше;
кожний новий твiр, який в останнiх часах виходить з-пiд ┐┐ пера, збагачу║
наше письменство новою перлиною. Та, на горе, останнi ┐┐ твори, се такий
голосний та страшний стогiн примучено┐ душi, якого не чулося у нас ще вiд
часу киргизьких думок Шевченкових1. Сей стогiн тим страшнiший, що вiн не
пливе з якогось песимiстичного свiтогляду, не ║ доктриною, а тiльки ║
виразом безмiрно болючих обставин, серед яких живе авторка i серед яких
знаходиться укра┐нське слово та всяка вiльна, гуманна думка в Росi┐. Такий
стан для iсторика - одна хвилина, переходова доба, але для людини,
обдаровано┐ гарячим чуттям i палкою фантазi║ю, вiн страшенно небезпечний.