"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

не терпить обiк себе нiчого i змiта║ все, що могло би стати на завадi ┐┐
необмеженому летовi. Тим самим вона iзолю║ себе i позбавля║ сама себе
сво║┐ пiдстави, пiдрубу║ сво║ власне корiння. Деморалiзацiя також нищить
сво┐ власнi сили. Облуда й несправедливiсть не здужають пiддержати машини,
позбавлено┐ головних сво┐х пружин, i настане день по ночi "темного
царства". Розумi║ться, не без тяжких забурень, не без великих жертв!
Те саморуйнування й показав нам Шевченко в кiнцевiм уступi "Сну".
Пани-блюдолизи знов стоять смирно перед дверима царсько┐ спальнi. "Аж ось
i с_ам_, неначе з берлога ведмiдь вилiз, ледве-ледве переносить ноги. Та
одутий, аж посинiв: похмiлля прокляте його мучило! Як крикне на самих
пузатих,- всi пузатi до одного в землю провалились. Вiн вилупив баньки з
лоба, i всi затрусились, що остались. Мов скажений, на менших гука║,- i тi
в землю! Вiн до дрiбних,- i тi пропадають. Вiн до челядi сунеться,- i
челядь пропала. До москалiв12, i москалi тiльки застогнали, пiшли в
землю". Катастрофа наступила. п┐ причини, крiм царського безпричинного
крику, ми й не бачимо, але власне той безпричинний крик да║ нам поруку, що
причиною катастрофи була та сама безмежна царська самоволя. Всi пропадають
вiд царя, щезають iзперед нього, покидають його. Вiн, необмежений
самодержець, сто┐ть тепер справдi сам серед необмеженого простору. Але тут
i в нiм самiм мусить наступити рiшучий переворот. Тепер вiн мусить
добачити, що сам, без тих сво┐х рабiв-блюдолизiв, скованих iз ним
кайданами неволi i прокляття,що сам вiн без них нiщо, що разом iз ними, з
тими гидкими знарядами його самоволi, щезла його сила. "Сто┐ть собi,
голову понурив, сiромаха! Де ж дiлася ведмежа натура? Мов кошеня, такий
чудний!.." I поет не може здержати себе, аби не зареготатися над тою
перемiною. Цар вiдзива║ться окриком на той регiт, i на тiм кiнчиться
поема.
Але який же кiнець "темного царства"? Що сталося з царем-медведем?
Про кiнець "темного царства" не може вже бути й сумнiву, коли поет у
останнiм уступi "Сну" розкусив найбiльшу його загадку - всевладнiсть царя.
Вiдки пливе та всевладнiсть? Чи з правдiшньо┐ сили самодержця? Зовсiм нi.
Його сила власне в тих, котрi в нiм бачать свою силу, в його рабах i
знарядах! Без них вiн безсильний; без нього вони безсильнi. Отже, де ж
лежить ┐х спiльна сила? Власне в тих путах, що сковують ┐х одних з
другими! Вони сильнi тим, що вони невiльники й нелюди_. А скоро i в ┐х
серцях защемить людське почуття, збудиться бажання волi, тодi й страшна ┐х
сила розвi║ться, тодi настане кiнець "темного царства", не стане "нi
властi, нi кари", розпочнеться нове царство, царство братолюбiя мiж
людьми.
_
_ МАРIЯ МАРКОВИЧ (МАРКО ВОВЧОК) Посмертна згадка
Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства. Умерла
Марiя Маркович, по другому мужу Лобач. Дехто здивувався на сю вiсть.
Як-то, "Марко Вовчок" ще й досi була жива? Здавна ми привикли вважати ┐┐
якоюсь кометою, що з великим блиском явилася на нашiм духовнiм обрi┐, щоб
швидко вiдвернутися вiд нас i тiльки десь-колись, мов iз-за хмари, iз-за
туману кинути на нас промiнчик свого свiтла. А тепер приходить вiсть, що
вона, жива людина, вiд многих лiт жiнка укра┐нського помiщика Жученка,
жила й досi, i тiльки в останнiй хвилi д. 10 серпня (28)1 липня (с. с.)
невблаганна смерть скосила сю велику силу.