"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кров'ю всiх, що бажають свободи i щастя, воно пiддержу║ гнiт i неволю, ┐х
кров'ю злива║ воно широкi поля, аби загарбати пiд себе пограничнi, вiльнi
чи невiльнi, землi. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячi воякiв на
Кавказ, аби загарбати тi вiльнi гори, останн║ пристановище черкесiв,
чеченцiв, грузин i iнших гiрських, напiвдиких, а то й високоосвiчених та
свобiдних народiв. Туди погнали й приятеля Шевченкового, офiцера Якова
де-Бальмена11, що погиб у битвi з черкесами. Смерть того чоловiка зробила
на поета велике враження i спонукала його написати поему "Кавказ". Бальмен
погиб, як жертва московсько┐ захланностi та неситостi, випив до дна "з
московсько┐ чашi московську отруту", а проте смерть його не збудила в
Шевченка ненавистi до його вбивцiв - черкесiв. Навпаки, вiн бачить добре,
що вони вбили його друга з конечностi, в оправданiй оборонi сво║┐ свободи.
Вiн ста║ навiть у один ряд iз ними: адже ненависть до спiльного ворога -
"темного царства" - в'яже його з ними сильним, дружнiм вузлом. Вiн назива║
тих убiйцiв свого друга "лицарями великими, богом незабутими", заохочу║ ┐х
до дальшо┐ боротьби i прирiка║ ┐м остаточну побiду. Не вони виннi в смертi
його друга, а "темне царство", що силою погнало його до несправедливого
бою. В тiм явнiм i гарячiм виступi на сторону напастованих черкесiв
Шевченко зложив найкращий доказ свого високого гуманного чуття, сво║┐
любовi до свободи й справедливостi, тим бiльше, що смерть щирого друга,
який погиб iз рук черкесiв, i природний iз то┐ причини жаль не звернули
його проти них, але змiцнили його ненависть до "темного царства"... 5__
Заворушилася пустиня!
Мов iз тiсно┐ домовини
На той останнiй страшний суд
Мерцi за правдою встають_.
Т. Шевченко.
Ми бачили склад то┐ машини, що верховодить темним царством, бачили ┐┐
дiлання: назверх - розбо┐, грабування та пiдпирання дикого автократизму
внутрi - неволя, темнота, бiднiсть та деморалiзацiя. Нема в тiм царствi
мiсця для вiльного, чесного i розумного чоловiка. Йому приходиться мовчати
i каменiти, та хiба надiятися_. Але чого i по кiм надiятися, коли "темне
царство", мов те море, землю кри║, ба, зда║ться, вже й небо зуймило i
"бога в шкатулку сховало"? Чого надiятися, коли, бачиться, свiт навiки
дошками забитий? Та нi! "Не вмира║ воля!" Коли не стане живих, то й мерцi
встануть за правдою. Але сього чуда зовсiм навiть не потрiбно. Машина
"темного царства", на щастя людськостi, так збудована, що швидше чи
пiзнiше мусить сама в собi зiпсуватися, сама власною силою розпастися. На
той важкий, але неминучий процес iсторичного самовбiйства вся надiя чесних
i розумних людей. Аби прискорити його, вони посвячують сво║ особисте
щастя, свою кров i сво║ життя, бо знають, що се не марна жертва, що кожна
крапелька ┐х кровi заважить на вазi, поки не наповниться чарка добра, а
неправда й неволя не полетить догори.
Машина "темного царства" так i збудована, що мусить швидше чи пiзнiше
сама розпастися. Адже головнi ┐┐ пружини: несправедливiсть, деморалiзацiя,
облуда та самоволя,се не жоднi закони природи, вiчнi та незмiннi,- се
тiльки часовi недуги людськостi, по яких мусить наступити й виздоровлення.
При тiм вони, хоч i творять огнива одного ланцюга, хоч усi скованi з собою
путами причин i наслiдкiв, проте стоять ворожо проти себе й самi в собi
з'┐даються. Самоволя, посунена до тако┐ крайностi, як у "темнiм царствi",