"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

межи плечi. Той меншого, а менший малого, а той дрiбних"... На всiх
розлилася царська благодать! "Гуля, наш батюшка, гуля!",- кричать радiсно
крiзь сльози "недобитки православнi". Гуля║ батюшка, i щасливий той, на
чи┐х вилицях опинилася "височайшая" рука. Тiльки "найстарший" доступив то┐
честi, яко┐ колись "удосто┐вся" Тредьяковський. Меншi, а тим паче
"дрiбнота", мусять приймати стусани та позавушники вiд "своих
безпосредственных настоятелей", i безперечна рiч, що чим нижче по тiй
драбинi, чим далi вiд "самих", а ближче до "недобиткiв православних", тим
i удари та стусани дужчi, болючiшi. Адже й камiнь, спадаючи з гори, чим
нижче паде, тим швидше i з бiльшою силою летить.
У такiй наполовину тiльки фантастичнiй картинi змалював Шевченко
безграничну самоволю царя, не в'язану нiякими правилами, а найменше
правилами здорового розуму. Тою картиною генерального мордобитiя Шевченко
дуже вдачно заклеймив пануючу за царя Николая систему, при якiй царська
воля та брутальна сила були всiм, а людське чуття та справедливiсть
уважалися нiчим.
Оце та машина, що давить Росiю, давить i Укра┐ну. Духовна нiкчемнiсть,
моральна погань попри брутальну силу - се вся суть то┐ машини, се й
одинокi умови ┐┐ iснування. Не будь хоч одно┐ з тих умов, i вся машина
заскрипить i розпадеться. Тому-то зрiст просвiти, розширення почуття
справедливостi й гуманностi i вменшення панування брутально┐ сили та
темноти, се основнi вороги ┐┐. Хто ┐й служить, мусить служити ┐й властивим
┐й способом, а нi, то замiсть услуги принесе ┐й шкоду. Адже вся
лiтература, хоч, може, й не мала на думцi валити "темного царства",
все-таки раз у раз наносила йому удари вже самим сво┐м iснуванням i сво┐м
вiльним словом. За те ж вона й мусила визнати вiд нього немало,- за те ж
то й уся вона - великий ряд мученикiв за волю слова й думки. Навпаки,
церков, хоч i призна║ться iнодi до свобiдних думок, тут стала вся на
услуги "темного царства", зробилася розсадником темноти й пiдпорою все┐
поганi iснуючих у Росi┐ порядкiв.
У нас
Святую бiблiю чита║
Святий чернець, i науча║,
Що цар якийсь-то свинi пас,
Та дружню жiнку взяв за себе,
А друга вбив,- тепер на небi,
От бачите, якi у нас
Сидять на небi!*
Виходило би з того, що й небо сприя║ розпинателям народним та
кривдникам, що й на небi - так навча║ "святий чернець" у службi "темного
царства" - сидять убiйцi. Небо вислуху║ молитов тиранiв "за кражу, за
вiйну, за кров", прийма║ вiд них дари, "з пожару крадений покров". От
таких-то вчителiв посила║ "темне царство", аби "просвiчали" народ, аби
вчили його, що "дери та дай, та прямо в рай, хоч i рiдню всю забери!" А
поруч iз тими "духовними" вчителями iдуть i iншi вчителi-цивiлiзатори,
iдуть "ташкентцi" всяких розрядiв. Тi вже навчать темний народ, "як тюрми
мурувати, кайдани кувати, як ┐х носить, i як плести кнути узловатi". А
бiльше чого ж треба для мирного "цивiлiзованого" життя в "темнiм царствi"?
Отак скрiплене i змiцнене само в собi "темне царство" сто┐ть на краю
квропи, як пiдпора полiтичного гнiту та темноти. Кров'ю тисячiв людей,