"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бiльше, як дрiбнi колiсця в машинi, що вони "рабiв раби". Все забулося,
скоро ┐м вiльнi руки - драти останн║ добро з бiдного народу. Перед вищими
вони звикли гнутися аж до землi, малiти в порошиночку, зате супроти нижчих
вони всевладнi пани, вони надуваються вище слона. "Мы, браты,
просвещенны",- тичуть вони гордо в очi всякому нижчому сво║ зарозумiле
неуцтво, i розумi║ться, на конто того, що ми просвiщенi,- "не поскупись
полтинкою!" Се тi дрiбнi п'явки, з котрих кожна, бачиться, й не багато
кровi людсько┐ потребу║, аби наповнитися, але яких тисячi живо виссуть усю
кров навiть iз велетня.
Поет з обридженням згаду║ про них, як вони вранцi йдуть "у сенат писати
та пiдписувать, та драти iз батька та брата". Але вiн не забува║, що й тi
нужденнi п'явки - такi ж невiльники "темного царства" та його
недобровiльнi витвори. Вiн не проклина║ ┐х, але оплаку║. Сльози жалю
стають в його гнiвнiм оцi, особливо тодi, коли мiж тою чередою бачить
землякiв-укра┐нцiв. "Плач, Вкра┐но, бездiтна вдовице!",зiтха║ вiн.- "Тво┐
дiти, квiти молодi┐, чорнилом политi, московською блекотою!" Не будь то┐
"блекоти", того одурюючого та отупляючого вару, то й вони не були би тим,
чим стали, не були би п'явками, а вийшли би на чесних, трудящих i корисних
для громади людей. Високе, чисте гуманне чуття Шевченка i тут ясно, мов
зiрка, виблиску║ серед пiтьми "темного царства".
Над тою верствою дрiбних п'явок i хробаччя тяготить друга верства
великих п'явок, "превосходительних" та "високоблагородних". "У срiблi та
златi, мов кабани годованi, пикатi, пузатi", вони стоять довкола царя, "аж
потiють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих_". Те саме явище,
що й усподi: лакейство та самоуниження перед вищими,- високомiрна гордiсть
супроти нижчих; фальш i облуда супроти рiвних. "Отечество" у кожного раз у
раз на язицi,- та тiльки ж пiд отечеством вони розумiють "новi петлицi та
муштри ще новiшi", а з люду сердешного точать кров, як воду. А дрiбна
"братiя", розумi║ться, не хоче й не смi║ навiть забороняти ┐м се, "мовчить
собi, витрiщивши очi, як ягнята... Нехай,- каже,- може так i треба!" Воно
й конечно. "Змея,- як каже Некрасов,родит змеенышей",- неволя й самоволя
родить до себе подiбнi дiти. Де найвища власть, найвищий законодавець
топче пiд ноги всяке право, а властиво становить права тiльки для iнших, а
не для себе, там i iншi, меншi панки, "княжата недорослi", зумiють кожний
в сво┐м ширшiм чи тiснiшiм окрузi поставити й себе вище закону. Вiдоме
схiдне оповiдання, зда║ться, про перського царя Хозроя Новшiрвана, який
самовiльно велiв у бiдного взяти яйце, а слуги похапали всi кури, а коли
велiв зiрвати одно яблуко, слуги зрубали й яблуньку.
Та щоби наглядно показати слiпу самоволю найвищо┐ голови "темного
царства", Шевченко веде нас на "парад" у царську палату. Окружений
блюдолизами, облитими золотом, цар походжа║ та цвенька║, розумi║ться, "об
отечествi", а блюдолизи-холопи товпляться довкола нього, аж потiють. Вони
знають, який буде кiнець то┐ паради, а царську пощочину, царську "дулю"
(штовшок у нiс) уважають найбiльшою ласкою для себе. "Може, вдарять або
дулю дати благоволять, хоч маленьку, хоч пiвдулi, аби тльки пiд самую
пику!" Досаднiше не можна було схарактеризувати та осмiяти те, "правдиво
московське" холопство, якого прадiди навчилися в татар, i якого не забули
i внуки, невважаючи на Петрову реформу та прорубане буцiмто вiкно в
квропу. I ось "цар пiдходить до найстаршого, та в пику його як затопить!
Облизався неборака та меншого в пузо, аж загуло! А той собi меншого туза