"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Iдуть задрипанi дiвчата,
А дiд, сердешний iнвалiд,
За ними гнеться, шкандиба║,
Мов у кошару заганя║
Чужу худобу.
Всi головнi неправди "темного царства": опутання думок i слова,
висисання робучого люду податками, солдатчиною, самовiльними судами та
каторгою, крiпацтво, бiднiсть i проституцiя,- все те безконечною, важкою
хмарою переходить перед душею поета, збiльшуючи його бiль i душевну муку.
А в додатку до всього того треба ж iще, аби поет, лiтаючи понад
Петербургом, зупинився перед величезною стату║ю Петра Великого, де все -
сама мосяжова статуя, i твердиня та церква (Петропавловська) насупроти на
островi, i гранiтом мощенi береги Неви, все нагаду║ поетовi: скiльки то
горя людського, скiльки мук i кровi коштували всi тi цяцьки та блискучки,
скiльки то кiсток укра┐нських лягло тут у тiм болотi, поки на ┐х пiдвалинi
не здвигнулися тi церкви та палати. I пригаду║ться йому, як то Петро
Великий слав тисячi укра┐нських козакiв - копати тi канали та сушити тi
болота, як вiн замучив голодом у тюрмi останнього укра┐нського гетьмана
Павла Полуботка; пригаду║ться йому, як то i "Вторая" (Катерина) доконала
свободу Укра┐ни, зруйнувавши Сiч Запорозьку та закрiпостивши укра┐нський
люд - i в iм'я то┐ сумно┐ минувшини, в iм'я тих тисячiв вiльних людей,
закатованих тиранами, в iм'я всiх нужд i терпiнь укра┐нського народу вiн
кида║ страшне прокляття на тих розпинателiв народних, на тих
катiв-людо┐дiв, на тих чистокровних представникiв, а в значнiй частинi й
творцiв "темного царства". 4_
Храми, каплицi i iкони,
I ставники, i мiрри дим,
I перед образом тво┐м
Неутомленнi┐ поклони
За кражу, за вiйну, за кров...
Щоб братню кров пролити, просять,
А потiм в дар тобi приносять
З пожару вкрадений покров.
Т. Шевченко.
Та що ж се за машина така, котра може виконувати на многомiльйонну масу
народу такий страшенний гнiт? Певна рiч, та маса безвладна, оглушена й
опутана, не свiдома сво║┐ сили, безоружна та роз'║днана, значиться, давити
┐┐ невелика штука. Та все ж таки цiкаво побачити, як змалював Шевченко
того сторукого полiпа, що кормиться соками, кров'ю й потом то┐ маси, як
змалював те "чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лаяй"*,- пiдпори i
дiячiв "темного царства"? Хто вони? Якi ┐х бажання? Яка ┐х сила? А знаючи
те, ми чей же зможемо хоч у приближенню вiдповiсти на питання: "Чи довго
ще на сiм свiтi катам панувати?"
Зачнiмо вiд найменших колiсцiв то┐ велико┐ машини i пробираймося чимраз
далi догори, до найвищо┐ та всевладно┐ пружини. Тi найменшi колiсця - то
"братiя", дрiбнi чиновники та писарi, що "киснуть у чорнилi", не знаючи
нiчого крiм московсько┐ мови, та проклинають батькiв, що ┐х не вчили
замолоду "цвенькати по-нiмецьки". Вони давно забули про те, що "може,
батько останню корову жидам продав, поки вивчив московсько┐ мови",-
забули, чи┐ вони дiти i чий хлiб ┐х годував i году║, забули, що вони не