"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"Княжна"), се безперечно перший у Росi┐ смiлий i прямий удар на гниль i
неправду крiпацтва. В полiтичних, а також у названих тут епiчних поемах,
виступаючи проти крiпацтва, поет старався досадним словом показати i
досадними, хоч, може, подекуди й ви┐мковими, а не типовими фактами
ствердити, що всяка неволя робить шкiдний, деморалiзуючий i вбiйчий вплив
не тiльки на пригнетених, але також, i то навiть у далеко бiльшiй мiрi, на
гнобителiв. Росiйськi пани-крiпосники змальованi в поемах Шевченка в
найогиднiшiй постатi, як нелюди, тирани та п'яницi, i коли порiвня║мо його
описи з дiйснiстю, наскiльки вона вiдома нам iз iнших, не поетичних
джерел, то перекона║мося, що поет справдi небагато пересадив, малюючи ┐х
такими барвами, а схибив хiба тим, що малював випадки ви┐мковi,
збиткування поодиноких недолюдкiв, а не щоденний, пересiчний, та зате
ненастанний нагнiт, для маси народу далеко тяжчий i згубнiший вiд тих
одиничних, надзвичайних вибрикiв звiрства та самоволi. Правда, в тiм часi,
коли Шевченко писав сво┐ поеми, поняття реалiзму в поезi┐ не було ще так
утвердилося, аби поет мiг узятися представляти вiршами щоденне життя з
його на вид дрiбними та малозначущими пригодами, якi не поодиноко, але в
загальнiй сумi складаються на ту невдержиму ваготу, пiд котрою стогне
робучий люд. Таке представлення бачимо аж геть пiзнiше, в майстерських
картинах Марка Вовчка ("Iнститутка", "Ледащиця").
Тi страшнi картини народно┐ недолi та полiтичного тиску знов доводять
поета до розпуки. Вiн рад би "упитися отрутою", заснути в кризi, аби
позбутися тих страшних дум. Тому летить далi, летить у пустиню, в снiги та
гори, аби заховатися вiд людей. Та дарма! Серед снiгiв i болот загули
кайдани, i в нутрi поета знов будиться люта дума, знов перед ним око в око
ста║ нова погань "темного царства". "Забитi в кайдани люди виносять iз нор
золото, аби залити пельку неситому..." Се каторжнi! Се злодi┐ та
розбiйники, котрих суспiльнiсть гнiтом сво║┐ нерiвностi, сво┐х внутрiшнiх
суперечностей витрутила з просто┐, чесно┐ дороги; котрих вона сама
поставила проти себе, а потiм сама ж за те супротивлення страшенно
покарала. Се каторжнi! Мiж злодiями й розбiйниками в кайданах i муках
також смiлi борцi за свободу, невтомнi сiячi широких, ясних дум,
найзавзятiшi, природнi вороги "темного царства"*. Жертви неправди
суспiльно┐ i неправди полiтично┐ поруч себе, скованi одним залiзом,
втоптанi в безодню -недолi одною важкою ногою самоволi та тиранства.
Хто вони? Як жили? Що кохали?
I яка лиха доля нараз
Тут ┐х пхнула в снiжнi┐ завали?
Годi знать! Пута всiх порiвняли,
Порiвняв "височайший указ".*
А коли поет долiта║ до великого города московського (Петербурга), то й
тут його очам поперед усього показуються картини гнiту й неправди. "Мов
журавлi", муштруються солдати перед городом. Рано, коли поет огляда║
город, йому найперш усього показуються "вбогi, поспiшаючi на труд",
показуються "заспанi дiвчата, що йдуть додому, а не з дому; бач, посилала
мати на цiлу нiч працювати, на хлiб заробляти". Шiстнадцять лiт пiзнiше, в
падолистi 1860 р., поет так само ходив по Петербурзi вночi, кашляючи,
надламаний довголiтньою неволею, визнавши на собi весь страшний тиск
"темного царства", i знов йому показався той самий образ:
Дивлюсь: неначе тi ягнята,