"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

краю, коли поетам самим не грозило нiчого з боку тих властей, на якi вони
кидали сво┐ громи. 3_
Ось глянь...
Латану свитину з калiки знiмають,
З шкурою знiмають, бо нiчим обуть
Княжат недорослих. А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
кдиного сина, ║дину дитину,
кдину надiю в вiйсько оддають,
Бо його, бач, трохи!.. А онде пiд тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщинi жне.
А он... покритка попiдтинню
З байстрям шкандиба║;
Батько й мати одцурались,
Й чужi не приймають,-
Старцi навiть цураються,
А панич не зна║,
З двадцятою, недолюдок,
Душi пропива║.
Т. Шевченко.
I сниться поетовi його рiдна Укра┐на, уквiтчана садами, обмита росою,
сяючи непорочною красою. Жаль йому покидати неньку, але тут йому
насуваються на вид страшеннi картини життя укра┐нського народу. "Темне
царство" - се паразит, що живе соками й кров'ю народу. Аби пiддержати сво║
iснування, мусить воно здирати останн║ з бiдного робочого люду, мусить
розпинати за подушне, мусить для сво║┐ оборони кувати дiтей людських i
навчати ┐х убивати людей, проливати кров. "Нагодованi, обутi i кайданами
окутi", вони "муштруються" - привчаються до слiпого послуху, аби тим легше
могли статися бездушним i могутнiм знарядом гнiту i притиску, аби могли
статися величезною шрубою, що по волi царя-самодержця та його
пiдручникiв-блюдолизiв давить i чужих i сво┐х.
Але на тiм не кiнчиться тиск. Рука темного царства простяга║ться ще
далi над народом. Воно, приспавши кров'ю здобуту волю укра┐нського народу,
вiддало його з землею на власнiсть нiкчемним панам-недолюдкам, котрi
знущаються над ним, "землею всiм даною i сердешним людом" торгують,
"продають або у карти програють людей - не негрiв, а таких, таки хрещених,
но простих", котрi висисають його працю, затоптують у болото його
найсвятiшi чуття. Дитина мре пiд плотом iз голоду, а мати, сердешна, не
смi║ й поглянути на не┐, бо жне пшеницю на панщинi. Не тiльки земля, "всiм
дана", не тiльки праця й зароблене добро, але також особа i честь людини
вiдданi в безмежну власть навiжених панiв. Вони програють людей у карти,
без сорому беруть найкращих дiвчат у сво┐ поко┐, для задоволення сво┐х
звiрячих жадоб, а потiм насмiхаються над обезчещеними. Все вiддано на
самоволю панiв! Воно й зовсiм природно, бо самоволя найвищо┐ голови того
"темного царства", царя, що ж iнше може породити, як не самоволю його
пiдвладних, його блюдолизiв, "княжат недорослих", котрi, по слову поета,
"з калiки останню свитину з шкурою знiмають", аби мати в що обутися.
Уступ Шевченково┐ поеми наведений у епiграфi сього роздiлу, а також
пiзнiшi поеми, де поет ширше розвива║ ту саму тему ("Вiдьма", "Марина",