"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

поетовi, живому серед мерцiв? Нудьга i розпука бере його. Сидячи в
Петербурзi, в самiм осередку полiтичного гнiту i полiтично┐ темноти, око в
око з тою величезною машиною, що давить Укра┐ну i всю Росiю, поет
силку║ться, як каже сам про себе, заглушити в собi бiль, забути про сво║ i
людське горе. "Я гуляю, бенкетую в недiлю i в будень", звiсно, аби не чути
людського стогону. "А вам нудно, жалу║тесь? пй-богу, не чую. I не
кричiть!" Вiн зна║, що таким робом не втишить болю в серцi, а навпаки,
такою силуваною мовчанкою, таким самооглушенням сам у собi з'┐да║ться, сам
п'║ свою кров. Але нехай i так! вiн гордиться хоч тим, що "я свою п'ю, а
не кров людськую", коли про бiльшiсть окружаючих його людей та про цiле
"темне царство" треба би сказати якраз навпаки.
Страшно ста║, коли вдуматися в значення тих немногих слiв у заспiвi
"Сну", де поет, кинувши загальний погляд на змагання та порядки "темного
царства", виткнувши коротко й досадно головнi його болячки, показу║ нам
сво║ власне нутро, розкрива║ психологiчнi причини, для яких вiн береться
спiвати пiсню про "темне царство". "Кругом неправда i неволя, народ
катований мовчить". Немногi чеснi та смiлi борцi вiльного слова або
страждають мiж злодiями з клеймом на чолi, або п'ють свою кров, нидiючи та
гризучися в силуванiй мовчанцi. Вернули та вiджили в повнiй силi часи
Нерона, про котрi писав Тацiт: "Часи, котрi ми пережива║м, такi нiкчемно
жорстокi, що нашi потомки не схотять повiрити, аби жили колись люди, що
могли пережити ┐х". Але дарма, що "щодень Нерони розпинають, морозять,
шкварять на огнi"; дарма, що Промете║вi-людськостi орел-тиранство "щодень
божий довбе ребра, серце розбива║". "Розбива║, та не вип'║ живущо┐ кровi,
не ску║ душi живо┐ i слова живого_". Воно мусить вирватися на волю, мусить
хоч у снi висказати себе, проламати кригу силувано┐ мовчанки.
В такiм настро┐ душi наш поет ляга║ спати пiдпилий, ледве доплентавшися
до сво║┐ хатини. А в хатинi, звiсно, "божа благодать" - се значить пусто,
тихо, мертво. Нема нi жiнки, нi дiток, нема кому розважити i розрадити,
нема друга щирого, i нi з ким подiлити накипiле в серцi горе.
Та скоро заснув поет, скоро дух його увiльнився з пут гнiтучого суму й
забуття, вiн зараз рветься летiти геть, рветься з землi i, прощаючися з
нею, кида║ ┐й у очi всiми муками, якими вона кормила його. Жаль йому
тiльки рiдно┐ неньки - Укра┐ни, вдови безталанно┐, котру лиша║ без потiхи
i поради. Але ж i вiн не може помогти ┐й, а може тiльки з нею сумувати та
додавати ┐й надi┐, що настане колись i для не┐ день правди, що ┐┐ малi
дiти доростуть i стануть на ворога, аби вибороти ┐й волю та самостiйний
розвиток.
Ось вихiдна точка Шевченково┐ полiтично┐ поезi┐, i нею вiн рiзко
визначу║ться з-помiж iнших росiйських поетiв, що виступали на тiм полi.
Праведний гнiв проти "темного царства", якого погань вiдома йому в цiлiй
повнотi, довго здержуване чуття, що насильно рветься на волю, хоч поет
ясно зна║, що жде його за се,- з того становища i в таких обставинах
виспiвана полiтична пiсня ста║ться вже не естетичною або якою-будь iншою
забавкою, але поважним горожанським дiлом, смiлим манiфестом вiльного
слова проти "темного царства". Я не знаю нi в однiй ║вропейськiй
лiтературi подiбно┐ поезi┐, написано┐ в подiбних обставинах. Адже
"Нiмеччина" Гейне писана в Парижi, 1844, та "Бичування" ("Les
chàtiments") Вiктора Гюго писанi в Брюсселi, 1853, постали - перша
пiд впливом свобiдного паризького повiтря, а другi на вигнаннi, у вiльнiм