"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вид,- грiшить недостачею внутрiшнього логiчного зв'язку, так як узагалi
кожний опис подорожi, де картини припадково чергуються та мiняються, нiчим
або мало чим в'яжучися з собою. Певна рiч, у Шевченка, так само як i в
аналогiчнiй поемi Генрiха Гейне, де описана дiйсна подорож поета з Парижа
до Гамбурга, пiд тим припадковим чергуванням картин лежить у основi
глибший iдейний зв'язок, i се вповнi вирiвню║ недостачу композицi┐.
Натомiсть "Кавказ", що явля║ться немов один величезний вибух чуття, також
щодо форми мусимо вважати одним iз найкращих творiв Шевченка. Та, як кажу,
рiзниця у виконаннi тут мало важна. Одну й другу поему треба вважати
творами переважно лiричними та оцiнювати ┐х значення не мiрою бiльш або
менше реального змiсту, але мiрою вилитого в них високогуманного чуття. Те
могутн║ чуття поета, мов блискавка, розсвiчу║ густий, вiковий суморок
"темного царства", пише огняним пальцем та║мнi слова над розкошуючими
тиранами, а дiло критики - обняти в цiлостi й показати ясно той образ,
вiдчитати та витолкувати тi слова. 2_
Од молдаванина до фiнна
На всiх язиках все мовчить!
Т. Шевченко.
Полiтикою в Росi┐ займатися не вiльно, коли пiд словами "займатися
полiтикою" схочемо розумiти свобiдний обсуд дiлань i розпоряджень уряду,
свобiдну критику державного устрою та публiчного життя. В абсолютнiй
державi, де воля царя - закон, i де тим самим закон угрунтований не на
якихось, для кожного ясних i зрозумiлих принципах, але на волi одно┐,
всевладно┐ одиницi, нема нiяко┐ пiдстави анi можностi - критикувати
закони, критикувати будову та хiд державно┐ машини. Коли правда те, що
сказав Щедрiн про росiйську свободу слова взагалi, що в Росi┐ вiльно
тiльки "молоть пустяки", то подвiйно правдивий буде такий суд про критику
полiтичного устрою та дiлань властi, а особливо ║дино┐, всемогущо┐ властi
- царя. А де нема свободи слова, там нiщо й говорити про полiтичну
поезiю_, нiщо й говорити про свобiдний вислов почувань, якi будяться в
серцi вiльного та мислячого чоловiка пiд тиском полiтично┐ самоволi. Тож i
досi великоруська лiтература не ма║ того, що назива║ться полiтичною
поезi║ю8, окрiм хiба двох-трьох невеличких нiби iсторичних поем Рил║║ва:
хiба би хто хотiв назвати тим iменем шумнi, в основi царофiльськi та
панславiстичнi вигуки поетичнi слов'янофiлiв вродi Хомякова... З усiх тих
росiйських нiби полiтичних поезiй, крiм Рил║║вих, так i вi║ глухим
петербурзько-московським централiзмом, котрий не зна║ нiяких прав вiльно┐
людини, крiм права фiзично┐ сили, котрий i чути нiчого не хоче про
природне право кожно┐ народностi до свобiдного розвою i вважа║ братнi
слов'янськi землi не бiльш як теперiшнiми або будущими провiнцiями Росi┐,
обов'язаними якнайшвидше позбутися сво║┐ народно┐ iндивiдуальностi та
розплистися цiлком у "руськiм морi". Перший Шевченко, син одно┐ з таких
провiнцiй - Укра┐ни, в сво┐х поемах "Сон" i "Кавказ" показав у Росi┐
образцi полiтично┐ поезi┐, показав також для всiх будущих поетiв полiтичну
дорогу, якою слiд ступати на тiм полi, та основу, з яко┐ треба виходити.
Знав наш поет, що, виливаючи на папiр сво║ наболiле чуття, сво┐
полiтичнi погляди та бажання, вiн не тiльки не верне тим волi Укра┐ни -
Не жди сподiвано┐ волi!
Вона заснула, цар Микола
┐┐ приспав -