"Iван Франко. Лiтературно-критичнi статтi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

того видно було, що вузький нацiоналiзм, шукання iдеалу в минувщинi,
доспiву║ тут останню свою пiсню i що вiдтепер пiдуть у поета iншi пiснi.
Воно так i сталося. Вже в передмовi, писанiй по скiнченню поеми ("По мовi
передмова"), поет зовсiм недвозначно проща║ться з давнiм,
козацько-патрiотичним напрямом, з давнiми героями-войовниками.
"Весело послухать слiпого кобзаря, як вiн заспiву║ думу про те, що
давно дiялось, як боролися ляхи з козаками. Весело, а все-таки скажеш:
"слава богу, що минуло!" - а надто як згада║ш, що ми одно┐ матерi дiти, що
ми всi слов'яни. Серце болить, а розказувать треба. Нехай бачать сини i
внуки, що батьки ┐х помилялись_, нехай братаються знову зi сво┐ми
ворогами, нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою
останеться навiк од моря i до моря слов'янськая земля". Як бачимо, поет
виразно вказу║ тут, що йому противнi всi тi вiйни та рiзанини, в яких вiн
колись бачив славу Укра┐ни, що всi тi кривавi подi┐ вiн уважа║ великою
помилкою предкiв5, а не боротьбою за правду. I хоч iще пiзнiше (1845 р.) в
поемi "Холодний Яр" вiн боронить гайдамаччину вiд закиду, буцiмто
"Гайдамаки - не во┐ни,- розбiйники, вори",- то все-таки, поминувши те, що
такий закид iз iсторичного становища зовсiм пустий та неважний, Шевченкова
оборона дуже слаба та безосновна. "За святую правду-волю розбiйник не
стане",- каже вiн, хоч сам уперед назвав гайдамаччину помилкою. "Не зарiже
(розбiйник) лукавого сина, не розiб'║ живе серце за свою Вкра┐ну". Тут
поперед усього Шевченко боронить гайдамаччину не iсторичну, а ту, яку вiн
списав у сво┐й поемi, а його доказ про те, що Гонта вбив власних синiв,
iсторично нестiйний, бо нiяких сво┐х синiв Гонта направду не зарiзав, а
вбивство синiв за те тiльки, що вони без сво║┐ вини були католиками, не
можна назвати дiлом патрiотичним. Такi вчинки родить тiльки фанатичне
заслiплення. I не треба бути геро║м на те, аби "розбити живе серце". В
часах великого фанатичного заслiплення людей бачимо багато таких випадкiв,
вiд котрих здрига║ться серце потомних поколiнь, а котрi, проте, нiхто не
дума║ зачислювати до дiл геройських. Геро┐змом можна назвати тiльки таке
дiло, де мука i терпiння одиницi здобува║ або окупляе добро цiлого народу,
цiло┐ людськостi.
"Гайдамаки" показуються нам, немов широкий ставок на скрутi степово┐
рiки. Вода, бачиться, та сама, що вплила до нього, та й виплива║: тiльки
по смаку чу║ш, по ┐┐ свiжостi мiрку║ш, що вона не зовсiм та сама, що
змiнилася, освiжилася невидимими пiдземними норами. Та й виплива║ вона вже
в iншiм напрямi, нiж вплила, виплива║ бистрiшими, дужчими хвилями. З
"Гайдамакiв" виплили двi такi стру┐, що породили найкращi Шевченковi
твори. Зда║ться, немов складники, змiшанi ще в "Гайдамаках", дедалi
розкладаються, дiляться та очищаються. З одного боку, укра┐нський
нацiоналiзм, позбувшися старокозацько┐ закраски, розширя║ться та
поглиблю║ться в правдивий укра┐нський патрiотизм, у правдиву "гражданську
скорбь" над теперiшньою сумною долею Укра┐ни, в могутнiй гнiв на ┐┐
гнобителiв. Але се вже не той формальний патрiотизм, який ми бачили в
першiй добi Шевченково┐ творчостi. Сей новий патрiотизм нашого поета не
поляга║ вже на споминах "славно┐ бувальщини", гетьманських булав, жупанiв
та вiйн. Вiн основу║ться свiдомо та твердо на любовi до всiх людей, на
бажаннi загальнолюдського братерства, на прихильностi до всiх пригноблених
i покривджених, мiж котрими перша i найближча серцю поета його рiдна
Укра┐на. Той високий патрiотизм вилився огненним словом у поемах "Сон"