"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Тi самi кошари, що мають одного свого касi║ра, мали би обов'язок
пiдпомагати потребуючих з-помiж себе: о тих вони й найлiпше будуть знати,
чи хто i кiлько потребу║.
- Так, то й але, - загомонiли робiтники. - Так, то все буде касi║р у
нас пiд оком, а як ┐х буде багато, то у кождого сума буде невелика, то й
менша покуса до циганства, i навiть якби вся тота сума пропала, то й се би
страта була невелика. На то можна згодитися.
- Позвольте, ще не конець на тiм, - говорив Бенедьо. - Хто зна║, може,
часом трафиться потреба тако┐ пiдпомоги, на котру не вистачать средства з
одно┐ кошари. Може, трафиться зробити дещо такого, що би було придале для
добра всiх бориславськпх робiтникiв, - а на то треба би бiльше грошей,
бiльшо┐ каси. То я гадаю зробити ось як. В кождiй такiй частковiй касi, що
би була при однiй або кiлькох сусiднiх кошарах, усi грошi, якi будуть
впливати, подiлити на три частi. Двi такi третини лишали би ся при кошарi
на частковi запомоги, а одну третину давалось би до одно┐, головно┐ каси.
З то┐ каси вже не мiг би видавати анi касi║р, анi одна кошара, а тiлько
цiлий збiр борпславських робiтникiв, розумiвся, тих, що платять до каси. З
не┐ видавати якнайменше, а громадити грошi для бiльшо┐ спiльно┐ потреби.
- А яка ж би то могла бути така потреба? - питали рiпники.
- От як я собi о тiм думаю, - сказав Бенедьо. - Як бачите, тепер жиди
так дуже впевнилися, що нас багато, що голод зжене робiтникiв чимраз
бiльше до Борислава, що не питають, чи можна нам продихати, чи нi, а
знижують нам плату раз у раз. I не перестануть ще далi знижувати, доки не
впiмнемся за собою.
- Ей, чи ми не впоминалися, що то поможе!
- Ба, постiйте, най я вам скажу, як би то впоминатися! То певно, що
говорити ┐м, чи добром, чи й погрозою, на нi на що не здасться, - не
послухають. Ту треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися,
вiдки се на них упало. От що треба зробити. Всi, кiлько нас ту ║, i тi,
котрих ту нема, - одним словом, усi, разом, одного поранку, кождий при
сво┐й роботi, приходимо i кажемо: "Годi, не будемо робити, не можемо
робити за таку малу платню, волимо сидiти вдома. Доки не буде бiльшо┐
платнi, доти й пальцем не кинемо".
I, сказавши те, всi додому!
Рiпники аж роти порознiмали з диву, почувши таку раду.
- Ба, та як же се - покинути роботу?
- На час, на час, доки жиди плату бiльшу не дадуть.
- Але ж се може потривати довго.
- Ну, дуже довго воно не потрива║. Адже ж уважайте: жиди поробили з
рiжними купцями контракти: на той а той час достачити тiлько воску, тiлько
нафти, ну, а як на час не постачать, то ┐м втрата буде десять раз бiльше,
нiж тота надвишка в нашiй платнi. А .самi до ям не полiзуть, -
потримаються, може, кiлька день, та й мусять-таки до нас "прийдiте
поклонiмося".
- Але ж вони собi наспроваджують iнших робiтникiв!
- Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати вiдси
людей на всi околичнi села i розпустити такий наказ: щоби на такий а такий
час нiхто не йшов до Борислава, бо таке а таке там робиться.
- А як мазурiв спровадять?
- То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, а не пустити.