"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

впрочiм, хоть би й схотiв помочи одному, то не зможе помочи всiм, такiй
величезнiй громадi. Ту тiлько ми самi, дружною силою, можемо собi помочи.
- Ми самi? А то як? - далися чути недовiрливi голоси.
- Правда то ║, - сказав Бенедьо, - що на тепер не змтажемо собi цiлком
помочи. Бо яка помiч можлива, коли чоловiк працю║ не на себе,
робитьробить, а другий ║го працею користу║ся? Поки вся наша праця не буде
йти на наш хосен, поти нам добра цiлковитого не буде. Але дрiбку, що то
пiдратуватися чень зможемо. От а дивiть, кiлько разiв трафиться чоловiковi
остатися без роботи? Ходить чоловiк, як загорiлий, мечеся, мов у гарячцi,
сюди й туди, а роботи годi дiстати. Млi║ чоловiк з голоду, iде до жида i
напрошу║ся на яку-будь, хоть би й на найпоганiшу роботу, щоби тiлько з
голоду не згинути. Ну, видите, а якби так ми, кiлько нас ту ║,
обов'язалися щотиждень по виплатi складати нехай по центовi, нехай по два,
то почислiть самi, яка би сума з того вийшла. Якби нас найшлося таких
тисяча, то нiкому би той цент не впався так тяжко i не затяжiв би на
кишенi, а з того щотижня зiбралась би така сума, що можна би на
несподiваний случай запомочи десять людей.
- Правда ║, правда в! - загомонiли робiтники.
- Невелика то пiдмога, правда, - говорив далi Бенедьо, - але вважайте
лишень, що се знов не буде й така мала помiч. Бо вже як так на якийсь час
зарату║ся чоловiка чи ринським, чи пiвтора, то вiн не буде потребував iти
до жида, i кланятися ему, i набиватися до роботи на яку-будь мiзерну
платню, не буде мусив знижувати платню другим робiтникам. А те, що ║му
дасться, вiн може поволеньки та потрошка виплатити назад, скоро тiлько
дiстане лiпшу роботу. Таким способом наша робiтницька каса не тiлько що не
вменшувалася би, але, противно, все би бiльшiла.
Рiпники стояли мовчки i розумували. Зразу дiло видалось ┐м справдi
немов i хороше, i всi готовi були вiдразу приступити до нього. Але швидко
далися чутп закиди.
- Е, що з того, - говорили деякi рiпники. - Ну, нехай би й так: ми
будемо складати, а хто з того буде користати? Буде так, як по селах, де ║
каси громадськi. Богачi повизичують грошi, користають з них, а бiдний
тiлько складати мусить, а хiсна з них нiякого не ма║. Або й ще одно:
виберемо касi║ра, розумiвся, також рiпника, як i всi ми, - то хто нам
заручить, що вiн грошики не возьме i не втече?
Бенедьо слухав тих закидiв супокiйно.
- Думав я над тим також i от що видумав. Насамперед страху нема, щоби
користали з наших грошей самi богачi, бо мiж нами богачiв нема, усi ми
бiднi. А по-друге, ми не жиди, грошi на процент зичити не будемо, а будемо
видавати тiлько в разi правдиво┐ нужди, слабостi, безроботицi, - то,
значиться, будемо помагати там, де вже для кождого очевидно, що помочi
треба. Хто опiсля зможе, той вiддасть нам i надоложить видаток, а хто не
зможе, ну то го також не повiсимо.. А з касi║ром, я гадаю, найлiпше буде
ось як зробити. Якби нас найшлося багато таких, що би приступили до то┐
каси, то при кождiй кошарi або при кiлькох сусiднiх кошарах ви собi самi
вибирайте свого касi║ра, такого, що вже ту, в Бориславi, робить раз у раз
i котрого добре зна║те. Такий касi║р мiг би збирати грошi тiлько з тих
кошар, котрi його вибрали. А знаючи, кiлько в них людей робить, а кiлько
обов'язалися платити, дуже легко кождий буде мiг знати, кiлько касi║р ма║
грошей у себе. Скоро би оден в чiм не сподобався, можна вибрати другого.