"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

на нову, досi не чувану появу; всi повнi надi┐ i якогось та║много страху;
всi згiднi в роз'яреннi i ненавистi на сво┐х гнобителiв. З гамором або
шепотом, бiльшими або меншими купками, з горiшнього i долiшнього кiнця або
iз середини Борислава плили-нвпливали вони. Чорнi, заропленi кахтани,
лейбики, сiряки та гунi, такi ж сорочки, переперезанi то ременями, то
шнурками, то ликом, блiдi, пожовклi та позеленiлi лиця, пошарпанi та
заропленi шапки, капелюхи, жовнярськi "гольцмини", бойкiвськi повстянi
крисанi та пiдгiрськi солом'яники - все те густою, брудною, сiрою хмарою
вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомонiло, мов прибуваюча повiнь.
- Що ту довго радити? - гомонiли в однiй купi. - Ту рада одна: жиди
свiт зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарiд!
- Треба нам узятися докупи, не пiддаватися жидам! - викрикували в
другiй купi.
- Добре вам казати: не пiддаватися. А як голод притисне, зарiбку жид не
дасть, тодi й ви опустите хвiст i пiддастеся сухiй вербi, ие то жидовi.
Голод - велике слово. Мов грiзна змора, стояв вiн у кождого за плечима,
i на згадку про голод притихли голоснi, смiлi крики.
- До ями кождого, хто над нами збитку║ся! - гомонiли в другiм кiнцi.
- Та що то з того, - угомонював старий Стасюра. - Раз, що хто верже
другого до ями, той пiде гнити до кримiналу...
- Овва, ще хто зна║, чи пiде, - сказав сумовито Матiй. - А от злодiй
Мортко верг мого Iванчика, ще й грошi його забрав, i донинi ходить по
свiтi та насмiва║ся з хрещених людей!
- Е, то жид, то жид! - закричали деякi. - Жидовi все ввiйде. А най би
хрещений чоловiк зробив щось подiбного, - ну-ну!
- А по-друге, - говорив далi Стасюра, - сто збитку║ся над нами, а
тисяча обдира║ нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався;
i чемно, i ладно з вами: на тобi, що тобi належиться, - а прецiнь при
тiм чув чоловiк, що з него шкiру мiхом друть. В тiм наша бiда!
- Правда, правда! - гомонiли рiпники.
- Та що то, - говорили другi, - на то вже, вiдай, нема ради.
- Як то нема ради, - сказав Стасюра, - на кожду слабiсть зiлля ║, треба
тiлько пошукати. А що ж, хiба ж би на наше горе не було лiку? Треба
пошукати. На то нас нинi, богу дякувати, зiйшлася тiлька громада, щоби о
тiм поговорити. Адже ж зна║те: громада - великий чоловiк; де один сво┐м
розумом нiчого не вистачить, там громада все-таки борше ладу дiйде.
- Дав би то бог, щоби ми нинi до якого ладу дiйшли, - говорили рiпники.
- А час уже великий, бiда до костi догриза║!
Такi i подiбнi розмови велися по всiх кiнцях i по всiх купках.
Побратими роздiлилися i пiдготовували всюди народ до сво┐х думок, додавали
┐м вiри в можнiсть полiпшення i поправи ┐х нужденного життя, змiцнювали ┐х
надiю на громадський розум i громадську силу. А поки що все ще новi
громади напливали i напливали. Сонечко стояло вже серед неба i пекло
немилосердно, пiднiмаючи хмарою густу, вонючу замороку нафтову понад
Бориславом. Понад синiючим високою стiною Дiлом мерещали хвилi розiгрiтого
воздуху. Вiд рiчки вiяло лагодячим холодом.
- Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду - вже всi зiйшлися! -
загомонiли робiтники з усiх бокiв.
- Хто ма║ що говорити, нехай виходить всередину, на отсей камiнь! -
сказав сво┐м потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.