"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

положення. Аж до найдальших хаток, до найтемнiших закамаркiв доходили тi
розмови, розбiгалися на всi боки, мов огонь по сухiй соломi. Малi
хлоп'ята-лип'ярi, дiвчата та молодицi, що в кошарах вибирали вiск з глини,
- i тi заговорили о бiдностi свого положення, о тiм, що конче треба ┐м
деяк радитися з собою i шукати для себе рятунку.
- I ти то┐ само┐ спiва║ш? - говорили не раз старшi рiпники, всмiхаючися
та слухаючи нарiкання молодих хлопакiв.
- От так, нiбито нам не така сама бiда, як i вам? - вiдповiдали молодi.
- Та-бо нам ще гiрше, нiж вам! Вас i не так борзо вiдправлять вiд роботи,
вам i не так живо з платнi урвуть, а хоть i вривають, то все-таки вам
бiльша плата, нiж нам. А ┐сти ми потребу║мо так само, як i ви!
- Але хто ж вас навiв на такий розум, що треба собi який ратунок
давати?
- А хто нас мав наводити? Нiбито чоловiк i сам не зна║, що як пече, то
треба прикладати зимного? Та й ще якби-то не так дуже пекло! А то видите,
дома голод, не зародило нiчого, тато й мама там десь пухнуть та мруть з
голоду, гадали чей хоть ми ту дещо заробимо, що самi прожи║мо i ┐м хоть
щото поможемо, а ту от що! I на тiлько не можемо заробити, щоби самим
прожити в тiй проклятiй ямi! Народу натислося, за роботу тяжко плата мала
i чимраз ще менша║, а ту ще злодi┐жиди хлiба не довозять, дорожню от яку
зробили:
до хлiбця докупитися тяжко!
Ну, кажiть самi, чи можна так жити? Радше вже або зовсiм вiдразу
згинути, або деяк поратуватися!
В таких словах велися звичайно розмови мiж рiпниками, i такi
пiдносилися жалоби з усiх бокiв. Слова такi мусили трафляти до переконання
кождому, хто мав i на сво┐х плечах двигати чималий тягар власно┐ сво║┐
нужди. Особиста кривда, особиста нужда i грижа кождого робiтника
переказувалася другим, ставалася часткою загально┐ кривди i нужди,
доливалася, мов краплина до бочки, до суми загальних жалоб. I все те, з
одного боку, давило i путало людей, непривичних до важко┐ працi мислення,
але, з другого боку, дразнило i лютило ┐х, розрушувало нерухливих та
рiвнодушних, розбуджувало ожидания i надi┐, а чим вище настро║нi були
ожидания i надi┐, тим бiльше уваги звертали люди на сво║ положення, на
кожду, хоть i як маловажну, подiю, тим бiльше ставали вразливi на кожду
нову несправедливiсть i кривду. Сварки мiж робiтниками а жидами-надзiрцями
ставали тепер чимраз частiшi. Жиди тi привикли були вiддавна вважати
робiтника за худобину, за рiч, котру можна втурити, де хочеться, копнути
ногою, викинути, коли не сподоба║ться, супроти котро┐ смiшно навiть
говорити о якiмсь людськiм обходженнi. А й робiтники самi, звичайно
вибiрки з найбiднiших, вiдмаленьку прибитих та в нуждi занидiлих людей iз
околичних сiл, зносили терпеливо тоту наругу, до яко┐ призвичаювало ┐х
тяжкими товчками вiд дитинства ┐х убоге життя. Правда, часом лучалися i
мiж ними дивним способом уцiлiвшi, мiцнi, неполаманi натури, як от братi┐
Басараби, але ┐х було мало, i бориславськi жиди дуже ┐х не любили за ┐х
непокiрливiсть i острий язик. Але тепер нараз почало все змiнюватися.
Найсмирнiшi робiтники, хлопцi й дiвчата, котрих досi можна було без
найменшо┐ унiмностi кривдити i ганьбити, - i тi, замiсть давнiх жалiбних
мiн, просьб i слiз, ставилися тепер до жидiв остро та грiзно. А що
найдивнiше, то те, що в кошарах, де попереду кождий терпiв, робив i