"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Весело розiйшлись побратими, радiснi надi┐ виринали в ┐х головах з-поза
темних теперiшнiх суморокiв i пестили ┐х щирi серця, мов схiд сонця
рожевим блиском красить пустi, каменистi i сумовитi вершини Бескиду.
IX
Восени, коли цвiти вже повiдцвiтали, спадь не паде i жниво пчоляче
скiнчилося, почина║ться на якийсь час голосне, гамiрливе життя в улiях.
Пчоли, так як i хрещений народ, скiнчивши свою нелегку роботу, люблять
погуторити, зiбратися купками перед очками та коло затворiв, погомонiти та
потрiпати крильцями. Зразу зовсiм ще не можна порозумiти, що воно таке i
до чого йде. Ще в улiю не сталося нiчого нового. Ще кiлька пильнiших
робiтниць уперто вилiтають щодень на поле, щоби по цiлоденнiм шуканнi
вернути вечором домiв з невеличким здобутком на лапках. Ще ситi трути
гордо побренькують собi, проходжуючися помiж наповненi медовi комори та
виходячи що день божий в полудн║ на верх улiя погрiтися на сонечку,
подихати свiжим воздухом, розправити i розмахати неробучi крилечка. Ще
бачиться цiлковитий супокiй, примiрна згода в улiю. А мiж тим уже в улiю
iншим духом повiяло. Пчоли-робiтницi якось та║мничо шепочуть помiж собою,
якось пiдозренно похитують головками, якось зловiщо стрижуть сво┐ми
щипчиками та пручають сво┐ми лапками. Хто його зна║, до чого се все i що
таке готовиться в пчолячiм царствi? Трути, певно, того не знають i
по-давньому, ситенько на┐вшися, гордо побренькують собi, проходжуючися
помiж наповненi медовi комори та виходячи що день божий в полудн║ на верх
улiя погрiтися на сонечку, подихати свiжим воздухом, розправити i
розмахати неробучi крилечка...
От таке саме почало дiятися i в Бориславi в кiлька день по описанiй
вище нарадi. Хто його зна║, вiдки й як, досить того, що новим духом
повiяло в Бориславi. I коли звичайно нова хвиля свiжого воздуху найперше i
найсильнiше замiтна в горiшнiх верствах, то тут сталося зовсiм противно.
Спiднi густi i сiрi верстви першi почули новий повiв, першi стрепенулися
вiд нього. I хто його зна║, вiдки й як воно почалося! Нi з сього нi з того
при корбах, при млинках, при магазинах воскових, по шинках при горiлцi -
усюди почалися мiж рiпниками розмови о тiм, як то всiм тяжко жити, яка
тяжка робота в Бориславi i як жиди без суду, без права, по сво┐й волi
уривають чимраз бiльше з платнi, кривдять, i туманять, i поштуркують, i ще
й висмiюють обдурених робiтникiв. I нiхто не був би мiг сказати, вiд кого
почалися тi бесiди, бо у кождого всi тi важкi iсторi┐ здавна глибоко
закарбованi були на власнiй шкiрi i ствердженi власним досвiдом. Раз
почавшися, розмови тi вже не втихали, а ширилися чимраз далi, ставали
чимраз дужчi i голоснiшi. Всi люди немовби аж нинi побачили сво║ сумне,
безвихiдне положення, не хотiли и говорити о нiчим другiм, i кожда ┐х
розмова кiнчилася болючим, важким питанням: "Господи, чи вже ж так нам
вiчно мучитися? Невже ж нема для нас виходу? Невже ж не можна тому лiiху
порадити?" Але поради не було нiвiдки. А розмови, проте, не втихали,
противно - ставали чимраз голоснiшi i рiзчi. Люди, котрi зразу говорили о
свой бiдi рiвнодушно, мов о неминучiм засудi божiм, дри ближчiй розвазi i
по довших розмовах з знакомими, щирими приятелями та старшими рiпниками
або взагалi бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не е, що
лиху можна би помогти, але, не видячи i не знаючи, як би можна помогти,
почали нетерпитися, ставали роздразненi, ходили i говорили, мов в гарячцi,
хапали пильно кожде слово, котре могло ┐м прояснити ┐х безпросвiтне