"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Що з ними зробиш, - воркотiв вiн, - коли вони готовi бiгчи за кождим,
хто ┐м два-три краснi слова покаже! Ну, про мене, най бiжать за тим
медiвником, будемо видiти, як ┐м посмаку║. Але я сво║┐ стежки не покину! А
ти, побратиме? - обернувся вiн до Прийдеволi, що все ще стояв в темнiм
кутi i непевно позирав то на Бенедя, то на гамiрливих, оживлених рiпникiв.
Вiн стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а вiдтак швидко сказав:
- I я, i я з вами!
- З котрими вами? - спитав гризько Сень, - Бо ту ми тепер, як бачиш,
двоякi. Чи з ними-от, чи зо мною i братом?
- Так, з тобою i братом! Ти чув, що сей про головництво говорив? Мов
розпеченим ножем мене в серце шпигнув.
- Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! - уговорював його Сень тихим
голосом. - Що ж такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на
те. Ти забув про свою...?
- Нi, нi, нi, не забув! - перервав Прийдеволя. - Певно, певно, що
заслужив! Сто раз заслужив!..
- Ну, так чого ж ту гризтися? Хiба суду бо┐шся? Не бiйся, комiсiя
по┐хала в тiй добрiй вiрi, що вiн сам упав до ями; ще жида на кару
засудять, чому яiiу не заткав!
- Нi, нi, нi, - знов якось гарячково-болiсно перехопив Прийдеволя, - не
боюся комiсi┐! Що комiсiя? Менi зда║ся навiть, що якби комiсiя... те║...
впкршiа, то менi би лекше було!
- Тьфу, най бог боронить, ти що таке торочиш?
- Послухай лишень, Сеню, - шептав Прийдеволя, нахилившися до нього i
судорожно стискаючi┐ сво║ю крепкою рукою його плече, - менi зда║ся, що
той... жидок, зна║ш... той, що в ямi погиб, що вiн не був винен, що то
котрийсь другий усе зробив, абощо!
- Як? Як? От також щось! Хiба ж вiн не був при тiм?
- Так, так, був i смiявся навiть, але чи вже за тото смерть, що
смiявся? А може, вiн не робив нiчого, а тiлько тамтотi?
- Але вiдки тобi такi думки до голови приходять, хлопче? - запитався
зачудуваний Сень. - Впав батько згори, дiдько го бери! Погиб той, ну i
добре!
- Але як вiн не винен? Зна║ш, як я здибав його, i вхопив у руки, i вiн
почув, до чого се воно йде, то так спищав: "Даруй життя, даруй!" А як я в
тiй же хвилi пхнув його... зна║ш... то вiн тiлько зойкнув: "Не винен, не
винен!" Вiдтак задуднiло, затрiщало, - я полетiв геть. Але той голос ║го
все за мною, все в менi, так i чую його! Господи боже, що я зробив! Що я
зробив!
Бiдний парубок заламував руки. Сень дарма старався потiшити його. Йому
все здавалося, що вкинений в яму касi║р був не винний.
- Ну, як той був не винний, то ти поправся, - сказав вкiнцi
роззлоблений Сень, - i пiшли й винних тою самою дорогою! Най не винний
дармо не покуту║!
Тi слова були мов удар обуха для Прийдеволi. Оглушений ними, вiн
похилив голову i знов затисся в свiй кут, не говорячи й слова.
А мiж тим побратими кiнчили нараду.
- Головна рiч тепер, - говорив Бенедьо, - вербувати людей до нашо┐
кумпанi┐. Хто з ким на роботi сто┐ть, або в шинку здиблеся, або на вулицi
розбалака║ся, зараз i нав'язувати о тiм! Все розказувати: яка плата