"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

невдержимою силою втискалися до ┐х переконань, але, на нещастя, вони
валили то, що там досi стояло: надiю на пiмсту, але натомiсть не ставили
нiчого нового. Один тiльки Сень Басараб, сидячи на порозi з люлькою в
зубах, похитував недовiрливо головою, але не говорив уже нiчого. Сам
Андрусь, хоч, очевидно, весь той новий оборот в думках деяких побратимiв
був, бачилося, для нього дуже непри║мний i непожаданий, - а й вiн склонив
сво┐ потужнi плечi i опустив голову: Бенедьовi слова заставили i його
задуматися.
- Добре би то було, то певно, - сказав вiн вкiнцi, - але як се зробити,
як помагати собi самим, коли у нас. сили нема й натiлько, аби кождий сам
собi помiг.
- Отож-то й е, що у одинокого нема сили, а як ┐х збереся багато, то й
сила буде. Ти оден сотнарового каменя не пiдоймеш, а кiлька нас пiдоймо го
як нiчо. Велика рiч для рiпника при якiм-такiм зарiбку дати на тиждень
шiстку складки, а най збереся сто таких, то вже ма║мо десять ринських
тижнево i можемо бодай в наглiй потребi запомочи кiлькох нещасливих! Чи
правду я кажу, побратими?
- Гм, та воно-то правда, розумiвся, так, так! - почулося з рiзних
бокiв, лиш там, в кутi, коло дварей, понуро мовчав Прийдеволя i
невдоволено воркотiв Сень Басараб.
- Добре йому, мiському чоловiковi, говорити о складках! Ану, трiбуйте,
чи на весь Борислав найдете десять таких, що вам схотять давати тi
складки!
- Ну, - вiдказав на те живо Бенедьо, - се вже ти. побратиме, так собi,
на вiтер говориш. Ось нас ту в дванадцять, i я думаю, що кождий з нас радо
до того пристане.
- Пристанемо, пристанемо! - загули деякi побратими.
- Тiлько треба добре над тим обрадитися, на що складався тi грошi i що
з ними робити! - сказав з повагом Андрусь.
- Ну, розумiвся, так-таки зараз i обрадьмо! - пiдхопив Стасюра.
- Ба нi, - сказав Бенедьо, - поперед усего треба знати, чи взагалi
маемо складати складки, чи нi. Ту, бачу, деякi побратими не радi тому,
хотiли би, щоби все осталося так, як досi...
- Ти-бо також крутиш, - перервав його мову напiвгнiвний Матiй, котрий
досi мовчки сидiв коло Андруся, зразу немов думаючи о якихось постороннiх
речах, але чим далi, тим цiкавiше i уважнiше прислухувався до всього, що
говорилося в хатi, - ти не питай, чи то кому при║мно, чи непри║мно
слухати. Зна║ш щось доброго, i розумного, i для всiх хосенного - то
ви┐жджай з тим на пляц, говори просто з моста. Як побачимо, що твоя рада
лiпша вiд других, то приймемо, а як твоя буде гiрша, то аж тодi можеш нас
перепрашати, що дурницями час нам забира║ш!
По такiй досаднiй заохотi Бенедьо зачав говорити "просто з моста".
- Бо то, - зачав вiн, - зна║те, як ма║мо пiти на складки для сво║┐
помочi, то вже треба зовсiм усе змiнити, не так, як досi було. Карбовання
всяке набiк, головництво набiк (при тих словах Бенедьовi здалося, що
гарячково палаючi очi Прпйдеволi з темного кута зирнули на нього i
пропалюють йому лице сво┐м ┐дким, палким поглядом, i вiн сполонiвся i
похилив лице додолу), - зовсiм iнакше треба говорити до людей. Не пiмсту
┐м показувати, а ратунок. Розумi║ся, кривди i злодiйства не закривати, але
наводити людей на то, щоби в'язалися докупи, бо против богачiв та силачiв