"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

се робимо? Чи ти забув, що ми се робимо для пiмсти?
- Для пiмсти, так, так! Але як же ти тими палицями будеш мститися? Як
мститися, то я гадаю, що треба iншого способу, а не тратити дармо час на
дитинячiй забавцi. Як мститися, то треба сили, а з тих палиць тобi, певно,
сили не приросте.
- Так, - вiдповiв Андрусь, - але ж ми хотiли, як прийде пора, зробити
суд правдивий над сво┐ми кривдниками, щоби мати чисту совiсть.
- Пуста наша робота, - сказав на те Стасюра. - Чисту совiсть ми й тепер
можемо мати, бо кождий чу║ аж надто добре, кiлько, i що, i як терпить. А
що ми пiмститися, щоби зарадити лиху, треба, крiм чисто┐ совiстi, ще й
сили, а у нас що за сила?
- Га, а вiдки ж нам сили взяти? - спитав Анарусь.
- Треба припускати бiльше людей до свого побратимства, треба громадити
всiх докупи, вказати всiм одну цiль, - вiдiзвався Бенедьо.
Всi зирнули на нього якось недовiрливо i боязко, тiльки один Стасюра
притакнув радiсно:
- I я так кажу, i я так кажу!
- Але ж бiйтеся бога, побратими, чи ви подумали, що з того вийде?
Перший-лiпший заволока видасть нас, прискаржить в мiстi, i нас усiх
пов'яжуть i засадять до Самбора, як розбiйникiв! - сказав Андрусь.
Морозом перейняли тi слова побратимiв, i всi вони неспокiйно i цiкаво
позирнули на Бенедя, мов ожидаючи, що вiн на те скаже.
- Може, то й правда, - сказав Бенедьо, - але як правда, то що се
значить? Значить, що з такими цiлями, з якими ви досi носилися, не мож
показуватися межи людей. Що, хотячи згромадити ┐х докупи, треба ┐м
показати не саму пiмсту, бо пiмстою нiхто ситий не буде, але треба ┐м
показати якусь користь, якусь помiч, якесь полiпшення!
- Еге-ге, все вiн свою помiч тиче! - вiдiзвався вiд дверей грубий голос
Сеня Басараба за той час, коли Бенедьовi з великого зрушення не стало духу
в грудях i вiн замовк на хвилю. Вiн чув, що кров його зачала розгрiватися,
що мислi, котрi досi так уперто йому не давалися, тепер мов чудом якимось
плi┐лi┐ i розвивалися в його головi. Слова Сеня Басараба, напiвгнiвнi,
напiвзгiрднi, були для нього тим, чим острога для бiжучого коня.
- Так, я все про помiч говорю i не перестану говорити, бо менi зда║ся,
що тiлько ми самi можемо собi помочи, а бiльше нiхто нас не порату║. Адже
ж анi нашим жидам, анi панам не йде о то, щоби робiтниковi лiпше жилося.
Вони ще якби могли, то би погiршили его жите, бо ┐м аж тодi добре, як
робiтник до послiднього доведений, не ма║ чого хопитися i мусить здатися
на ┐х ласку й неласку. Тодi вони присилують його до всяко┐ роботи i
заплатять, що самi схочуть, бо для него, голодного та голого, нема вибору!
Нi, тiлько ми самi мусимо помагати собi, як не хочемо довiку от так
пропадати. А мститися - вважайте самi, до чого то доведе. Вiд нiяко┐
пiмсти нам лiпше не буде, хiба би-сьмо схотiли яку вiйну в цiлiм краю
зробити абощо! А так: покара║те сего або того кровопiйцю, на его мiсце
другий уже давно наострився. Та й навiть постраху не буде на них, бо
прецiнь будете все мусили робити пота║мно, то й нiхто не буде знати, хто
се i за що зробив. А як дiзнаються, ну, то ще гiрше, бо беруть чоловiка i
кинуть, i гний! Я гадаю, що треба нам добре застановитися i шукати iншого
виходу.
Знов замовк Бенедьо, мовчали i всi побратими. Бенедьовi слова