"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матiй надто занятий був
сво┐м процесом, щовечiр стиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою, то з
другими якимись рiпниками. Далi всi вони забралися до Дрогобича i не
вертали кiлька день, i самота ще тяжчим каменем налягла на Бенедьову
голову. Важка i незвична для нього праця думок кинула його мов у гарячку,
висисала прудко його сили. Вiн похудiв i поблiд, тiльки довгобразе його
лице ще дужче протяглося, тiльки очi, мов два розжаренi углики,
неспокiйно, гарячкове палали глибоко в ямках. Але при всiм тiм вiн не
покидав сво┐х думок, не тратив вiри i прихильностi до тих бiдних людей, що
безучасно, холодно i безнадiйно з кождого закамарка позирали на неприязний
свiт i тихо, без опору, готовилися вмирати. Бачачи ┐х, Бенедьо нiчого не
мiг думати, а тiльки глибоко, всiм серцем i всiми нервами сво┐ми почував:
треба ┐х рятувати! Але як рятувати? О те як, мов о остру неприступну
скалу, ламалася його думка, розбивалися його духовi i тiлеснi сили, але
вiн не тратив надi┐, що тоту труднiсть мож буде побороти.
Одного вечора Бенедьо пiзнiше, нiж звичайно, вернув з роботи додому i
застав пiд хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. З звичайним виразом
ненарушимого спокою на червонiм, трохи обрезклiм лицi сидiв вiн на призьбi
пiд вiкном i пикав люльку. Привiталися.
- А що, нема Матiя?
- Нема. А Андрусь?
- Також ще не прийшов. Анi Стасюра.
- Видно, щось неабияке розпочали там, у Дрогобичi.
- Будем видiти, - бовкнув Сень i замовк. - Ти чув, що сталося? - спитав
вiн по хвилi, входячи з Бенедьом до хати.
- Нi, або що такого?
- Причта.
- Яка?
- Ба, яка! Не стало одного жидка. Зна║ш, того, що то на него так наш
Прийдеволя жалувався, того касi║ра, - тямиш?..
- Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?
- А що ж би таке! Вiд кiлькох день десь подiвся, а нинi видобули го з
ями. Вже й комiсiя при┐хала, - будуть бiдне тiло краяти, нiбито воно
скаже, яким свiтом до ями дiсталося, ще й за ребро на паль зачепилося!
Бенедя мороз пройшов за сим оповiданням.
- Якраз так, як з Матi║вим приятелем, Iваном Пiвтораком! - прошептав
вiн.
- Еге, якраз, та й не якраз, - вiдказав Сень. - Тамтого жид трутив, а
сего...
Не доказав, але Бенедьо не допитувався далi - вiн ясно розумiв Сеневi
слова.
- Ну, i що ж? - спитав вiн по хвилi важко┐ мовчанки.
- Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кiнцi в водi.
- А що люди на то?
- Якi люди? Комiсiя? Комiсiя на┐сть, нап'║, тiло покра║, пошкамату║ та
й по┐де собi.
- Нi, я не про комiсiю, а так, рiпники що кажуть?
- Рiпники? А що ж мають казати? Постояли, подивилися на небiжчика,
головами похитали, дехто стиха шепнув: "Злодiй був небiжчик, бог би го
побив!" - та й далi до роботи.