"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

долiв, з сiл i з мiсточок день у день сотнi людей пливли-напливали до
Борислава, як пчоли до улiя. Роботи! Роботи! Яко┐-небудь роботи! Хоть би й
найтяжчо┐! Хоть би й найдешевшо┐! Щоб тiльки з голоду не згинути! - се був
загальний оклик, загальний стогiн, що хмарою носився понад головами тих
тисячiв висохлих, посинiлих, виголоджених людей. Небо i землю запер бог на
залiзнi ключi, - вся надiя мужикiв-хлiборобiв вигорiла разом з ┐х житом та
вiвсом на порудiлих вiд спраги загонах. Худоба гибла за недостачею пашi.
Не осталося нiчого, як iти на заробiтки, а заробiткiв-то якраз i не було
тодi нiяких в нашiм Пiдгiр'┐ - крiм Борислава. От i поперлися туди бiднi
люди з усiх сторiн, хапаючися за послiдн║, так, як той потопаючий
хапа║ться за стебелинку. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, а бiднi
люди думали, що борi┐славськi багачi будуть милостивiшi вiд бога i
отворять ┐м брами сво┐х багатств!..
А бориславськi багачi тiльки того й бажали! Вони вiддавна потiшалися
надi║ю, що аж порядний голод причиниться до великого зросту ┐х "гешефтiв".
I ось вони не помилилися! Дешевi i покiрнi робiтники рiкою напливали до
них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоть би й за яку дешеву цiну, - i
цiпа справдi пiшла чимраз дешевша. А мiж тим хлiб ставав чимраз дорожчий,
- до Борислава його довозили дуже мало i дуже неправильно, i робiтникам не
раз i з яким-таким грошем за пазухою приходилось млiти голодом. А вже ж
певно те, що новоприходячим полiпшення було дуже мале, а тим, що жили раз
у раз в Бориславi, погiршало дуже значно. Щотижня жиди-властивцi вривали
┐м плату, а супротивних зацитькували згiрдннми, насмiшливими словами: "Не
хочеш тiлько брати, то йди собi та здихай з голоду, - тут на тво║ мiсце
десять аж напрошу║ться, та й ще за меншу цiну!"
Оце все передумував Бенедьо не раз i не два рази на сво┐х проходах по
Бориславi. "А що, - думалось йому, - якби всi тi тисячi людей та змовилися
разом: не будем робити, поки нам плату не прибiльшать? Адже, чей, жиди hЯ
витерпiли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслi, що не
будуть сплаченi без продажi нафти й воску, - мусили би податися!" Думка
його, роздразнена всiма безконечними образами бориславсько┐ нужди, цiпко
вхопилася за сесю стебелинку i не попускалася ┐┐. Але чим докладнiше вiн
розбирав сей спосiб рятунку, тим бiльше трудностей, ба й непоборимих
перепон вiн добачав в нiм. Як .довести до тако┐ змови i ║дностi всю тоту
величезну громаду, в котрiй кождий дба║ тiльки за себе, журиться тiльки
тим, як би з голоду не вмерти? А хоть би се й удалося, то знов певна рiч i
те, що багачi вiдразу не подадуться, що треба би не тiльки грозити, але й
сповнити грiзьбу, - покинути всяку роботу. А чи тодi багачi не спровадять
собi з других сiл других робiтникiв i таким способом не знiвечать цiлий
труд? А хоть би й удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити тi
тисячi безхлiбних та незарiбних людей тут, в Бориславi, за час
безроботицi? Нi, нiкуди нема виходу! Нiвiдки не сходить зоря рятунку! - I
Бенедьо, доходячи до таких безнадiйних виводiв, стискав п'ястуки,
притискав ┐х до чола i бiгав улипями, мов несамовитий.
При всiм тiм вiн нетерпеливо ждав найближчих сходин побратимства,
надiючися при тiй спосiбностi дiйти до яко┐сь бiльшо┐ ясностi в тiм, що
треба робити в теперiшнiй хвилi. Вiн часом в сво┐х проходах по Бориславi
стрiчався з одним або другим iз побратимiв i бачив, що всi вони якiсь
придавленi, мов прибитi до землi, що всiх гризе якась важка i неясна
ожиданка, - i те додавало йому надi┐, що чей же й з-помiж них хто прийде