"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Значиться, дiло страчене, i працi шкода! - процiдив крiзь зуби
Бенедьо.
- Як? Страчене? Шкода? - зачудуваний, допитував Сень.
- Другим вiд того не легше буде.
- Але одним злодiякою менше на свiтi.
- Ну, не бiйся, на ║го мiсце завтра вже новий настане.
- Але буде бодай боятися.
- Овва, не знати чого! Як не вiдкриють, хто се зробив, то оголосять, що
припадком поховзся абощо. А вiдкриють, ну, то возьмуть чоловiка i
запакують, i кого буде злодiй боятися?
Сень аачудуваний слухав то┐ бесiди. Вiн надiявся, що Бенедьо буде
тiшитися, а натомiсть стрiтив закиди.
- Ба, то чого ж би ти жадав?
- Я би хотiв, щоби як що робиться, а ще й такий великий грiх на душу
береся, то щоби вже робота була до чогось пригiдна, щоби принесла якийсь
хосен не для одного, а для всiх. А iнакше, то я не знаю, пощо й зачинати.
- Еге-ге! - покрутив головою Сень, попрощався i пiшов. Ще тяжчi думи
насiли на Бенедя по виходi побратима. "Що ж, - думалось йому, - може, воно
й так... може, й лiпше, що одним лихим чоловiком менше на свiтi?.. Але чи
вiд того лiпше добрим людям? Зовсiм нi! Чи вiд того легше стане хоть би
тим самим рiпникам, що тiшаться його загибеллю? I то нi. Прийде другий
касi║р на ║го мiсце i буде так само або й ще дужче кривдити ┐х. От якби
так за одним разом та всiх злих людей не стало... Але нi, се де-де-де!..
Що й думати о тiм! Радше о тiм думати, що у нас перед носом, що ми можемо
зробити!"
Побратимство рiпникiв, до котрого так несподiвано зiстав прийнятий
Бенедьо зараз на вступi в бориславське життя, живо заняло вiдразу його
мислi i надавало ┐м певний, хоть зразу не дуже ясно витичений напрям. Вже
в першiй сходинi, коли так глибоко поразили його уяву оповiдання рiпникiв
i ┐х домагання виступити вже раз з якимось видним дiлом, - тодi вже в
мислi його промелькнув образ такого побратимства, великого i сильного,
котре би могло злучити докупи дрiбнi сили робiтникiв, могло би здвигнутися
тою сполученою силою i охоронити кождого кривдженого i страждущего
робiтника далеко лiпше, нiж се може зробити одинокий чоловiк. Серед
ненастанно┐ працi думок, пiдсичувано┐ щораз новими, страшними, поганими та
хапаючими за серце подiями, образ такого побратимства чимраз бiльше
вияснювався i змiцнювався в Бенедьовiй головi. Йому здавалося, що тiльки
таким сполученням сво┐х власних сил до спiльно┐ помочi i оборони робiтники
зможуть на тепер добитися бодай яко┐тако┐ пiльги для себе. I вiн
постановив собi будьщо-будь виступити з сво║ю гадкою на найближчiм
зiбраннi побратимiв i впертися цiлою силою, щоби побратимство Андруся
Басараба спровадити з небезпечно┐ стежки - ненавистi i пiмсти, котра на
тепер, при ┐х малосильностi, могла тiльки кождому пошкодити, а не могла
нiкому помогти, - а повернути увагу i силу побратимства на таку ширшу i
спокiйнiшу, та, як бачилось Бенедьовi, разом з тим i кориснiшу роботу.
Схiд побратимiв назначений був на недiлю вечiр. В полудн║ то┐ недiлi
повернули з Дрогобича Матiй, Андрусь, Стасюра i ще деякi рiпники. Матiй
був дуже веселий, говiркий i щирий, але коли Бенедьо питався його, що
чувати i що робили так довго в Дрогобичi, - вiн тiльки поцмоктував i
вiдповiдав: