"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

робiтника нема правди на свiтi!
Матiй замовк i, важко зiтхнувши, похилив голову. Андрусь i Бенедьо
також мовчали, придавленi тем простим, а так безмiрно важким оповiданням.
- А зна║ш ти, побратиме Матiм, що я тобi скажу? - сказав перегодя
Андрусь якимось, немов гнiвним, зрушеним голосом.
- Та що такого?
- Що ти дурень великий, от що! Матiй i Бенедьо видивилися на нього.
- Чому ж ти сего досi менi не говорив?
- Чому не говорив? - повторив неохiтно Матiй. - А пощо було говорити?
- Тьфу, до сто чортiв на такий розум! - розгнiвався Андрусь. -
Провадить процес з жидом, - процес той, якби був виграний, мiг би подати
велику заохоту для бiдних рiпникiв, мiг би ┐м показати, що не мож робучого
чоловiка безкарно кривдити, - до виграння того процесу потребу║ свiдкiв, а
вiн мовчить тихо, не голоситься, а тiлько тишком собi в кутi в кулак
трубить, - ну, скажи менi, добрий се розум?..
Матiй задумався i засумував.
- Гай-гай, двох свiдкiв! - сказав вiн. - Я ж тобi, Андрусю, кажу, що аж
тепер нагадав собi за тих двох свiдкiв, аж тепер, по невчасi. Бо раз, -
хто тепер винайде тих свiдкiв...
- Я винайду! - перервав гнiвно Андрусь.
- Ти? - скрикнули Матiй i Бенедьо.
- Так, я! Бо я ж то сам iз старим Стасюрою бачив тебе тодi в шинку.
- Ти? I Стасюра? То ви були? - скрикнув Матiй.
- Так, ми були.
- I бачили Iвана?
- Як же ж би не бачили - бачили.
- I п'яного?
- П'яного.
- З Мортко.м?
- З Мортком. Як зачалася з тобою бiйка, ми оба кинулись було тебе
боронити, але старого Стасюру оден гримнув так, що 'той умлiв. Нiколи менi
було тебе боронити - я взяв старого i занiс до ванкира, де був Мортко з
Iваном. Вiдтер я старого, а за той час Мортко все коло Iвана танцював, усе
пiдсував йому то горiлки, то пива, заговорював його, щоби не балакав зо
мною, а далi потяг його кудись з собою. Вiдтодi вже я не бачив Iвана. А
коли ми оба з Стасюрою вийшли до шинку, ти лежав уже закровавлений, без
пам'ятi на помостi. Я не мiг помагати нести тебе додому, а тiлько просив
якихось двох рiпникiв, розповiв ┐м, де жи║ш, а сам попровадив Стасюру до
║го хати. Оте║ все, що я знаю. Але чи мiг же я сам духом божим знати, що
се може бути важне для тво║┐ справи?
- Господи боже! - аж скрикнув Матiй, - так се ж значить, що тепер би
мож виграти процес?
- Хто зна║, - вiдповiв Андрусь, - але все-таки надiя бiльша. От що було
би добре - винайти тих, що тодi билися з тобою! Ти, кажеш, видiв, що
Мортко ┐х пiдохочував?
- На се присягнути можу!
- От була би й запинка. Зараз би мож потягнути ┐х на слова, чи Мортко
пiдмовляв ┐х. А як пiдмовляв, то, значиться, в якiй цiлi?
Лице Матiя при тих виводах чимраз бiльше прояснювалося. Втiм, нова
думка знов засмутила його.