"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

розвiдувати, хто тодi ще був в шинку, що то за якiсь були, що мене биля, -
ага, немов чорт злизав усякий слiд! На тiм i стало.
Ну, вже вам того не iре й казати, який у нас великдень був. Що там
бiдна Марта наплакалася, - господи! Вся надiя пропала. Минув мiсяць,
другий, - про Iвана анi вiстки, анi чутки. Далi чу║мо, декотрi рiпники
посмiшковуються, жартують: "Розумний хлопець, той Пiвторак: грошi забрав,
бабу лишив, а сам в свiт за очi!" Зразу говорили тото на жарт, а далi
декотрi почали й напевне говорити Знов я розпитую: хто чув? хто видiв? Не
знати. Той каже: "Никола видiв"; Никола каже: "Проць ни казав"; Проць
каже: "Семен вiдкись чув"; Семен не пригаду║ собi, вiдки чув, але зда║ му
ся, що вiд Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить i кождому в очi
плю║.
Аж десь по двох роках, он торiк весною, - видобуто з одно┐ старо┐ ями
костi. Пiзнали ми по перстенi на пальцi та по ременi, що то був Iван.
Ремiнь був порожнiй, очевидно, ножом розрiзаний. Застрягла мп тогди в
голову гадка, - i досi мя не помiту║. Погана гадка, дуже грiшна, коли
несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собi: "То нiхто, як тiлько оден
Мортко наперед пiдпо┐в Iвана, пiдмовив якихось, щоби мене довели до
безпам'ятi i набили, а вiдтак обрабував його, бiдного, i вкинув в яму".
Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два днi з'┐хала комiсiя
обзирати костi, пiшов я i почав казати все, як на сповiдi. Пани
слухали-слухали, записали все в протокул, кликали сего й того; Мортка,
Iваниху, шинкаря, знов списували протокули, а далi взяли та й
арештували... мене. Я не знав, що зо мною хотять робити, пощо мене тягнуть
до Дрогобича, але гадаю собi: "Що ж, може, так i треба". Тiшуся, дурний,
сво║ю бiдою. Потримали мене щось з мiсяць, прикликали щось два рази на
протокул, а далi випустили. Вертаю сюди: що чувати? Нiчо. Кликали
ще раз Мортка, Iваниху, тустанiвськнх щось тро║. Кажуть, що вiддали все
до Самбора, до висiлого суду. Ну, i вже той суд тягнеся бiльше року, а ще
му кiнця нема. Що я за той час натовк собою по всiляких панах! У Самборi
був щось два рази, а в Дрогобичi кiлько!.. Адвокатовi щось зо п'ятнайцять
ринських дав. "Та що, - каже, - небоже, можлива рiч, що той злодiй Мортко
спрятав Iвана, а грошi сам узяв. Але в судi треба доказати докладно, а
всего того, що ти ту кажеш, iще не досить. Ну, але, - каже, - треба
трiбувати. Як там який розумний суддя возьме тоту справу в руки, то, може,
ще дечого бiльше дошукався, нiж ти зна║ш". Ну, видно, не дошукався! Якийсь
той самборський суддя видався менi такий непотрiбний та непорадний, що а!
Пита║ щось п'яте через десяте, - видно, що не зна║, з якого кiнця до того
взятися, а втiм, хто го там зна║, може, й умiв, та не хоче!..
А ту в Бориславi притихло все, мов горшком прикрив. Мортко зразу,
очевидно, був страшно перепуджений, ходив блiдий як смерть, а до мене й не
турався. Аж опiсля вже осмiлився, почав смiятися i до┐дати менi так, що я
далi мусив покинути Гольдкремеровi ями i перенестися от ту, до
Гаммершляга. Хоть то, розумi║ся, оба вовчi горла!.. Та й так Мортко й
вийшов чисто. За ним, бачите, сто┐ть i Гольдкремер сам, а то багач
несосвiтенний, - де бiдному рiпниковi супроти него право найти... А ми що!
Iваниха, бiдна, з дитиною на службi, а я ту товчуся по тiм пеклi i вже,
видно, й довiку з него не вирвуся. Та й не того менi жаль! Що там я! Але
то мене коле, що от - погиб чоловiк, пропав нi за цапову душу, i тому
злодi║вi нiчо - ходить собi i смi║ся! То мене гризе, що для бiдного