"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiн не приходить. Наставник Мортко питався мене, де вiн. Я му розповiв
усе, а той ще крикнув:
- От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде!
Гадкую я сюди й туди, - де би Iван був? Вечором по роботi приходжу до
хати - нема. Гадаю собi:
"Пiду по шинках, пошукаю, порозпитую". Заходжу до головного шинку, -
там повно рiпникiв, - заздрiв я межи ними й Мортка, але котрi саме були
знаком! рiпники, того не тямлю. Якiсь штири незнакомi, вже нiби п'янi,
стоять насеред хати i спiвають: оден святовечiрньо┐, другий страстi,
третiй пiдскоцько┐, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасу║
разом?
- Iдiть собi до чорта! - крикнув я на них. - Там будете акурат
пасувати!
Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горiвки.
Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регiт, другу кличуть. Анi суди
боже вiд них вiдпекатися. А ту бачу, що Мортко усе пiдморгу║ на них,
дiстодiто: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашумiло в головi,
хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що ввiйшли якiсь два знакомi
рiпники, що-м з ними вiтався i частувався, - але кiлько вже намучив свою
дурну стару голову, а не можу пригадати собi й досi, хто то такий був.
- А що ж тобi тото так доконечно треба знати? - перебив його оповiдання
Андрусь.
- Ах, чи доконечно! Менi так, дурному, зда║ся, що я через тото й справу
програв!
- Що? Через тото? А то яким свiтом?
- Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасi, як зачав пригадувати
собi все до крихiточки, що i як тодi було, аж тепер нагадав собi, що були
якiсь два знакомi, лиш не знати котрi. Коби дiзнатися, були би зараз
свiдки.
- Свiдки? Нащо? До чого?
- Послухай лишень! П'ю я, в шинку гамiр, а ту в ванкирi обiч хтось
злупотiв склянкою, - мiй Мортко тiлько миг, побiг до ванкира. Чую: там
говорять - Мортко потихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь
зна║мий голос, так як Iванiв! Знати, що п'яний, язиком пута║, але голос
║го. Я пруднувся до дверей ванкира i нехотячи потрутив одного з тих, що
мене частували. Той гримнув собою до землi. Другi прискочили до мене.
- Гов, свату, гов! - ревуть, - Що бо ти людей труча║ш та розмiту║ш? Га?
- Та я нехотячи!
- Еге, нехотячи! - рипить один, - Зна║мо ми таких!
В тiй хвилi створилися дверi ванкира i в дверях показався, - присяг
би-м нинi, що показався мiй Iван, держачися за одвiрок. За ним стояв
Мортко i держав го за плечi. Я знов пруднувся до него.
Але в тiй хвилi вiн щез, дверi заперлися, а один рiпник пiрвав мене за
груди.
- Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очi за┐ду, - крикнув вiн i як
зацiдить мене межи очi, аж менi сто тисяч свiчок в очах заярiлося i все в
головi перемiшалося. Тямлю ще тiлько, що-м одному вчепився в волосся i що
другi обскочили мене, мов кати, i збили пiд ноги. Очевидна рiч, що вони
були пiдмовленi, бо я ┐х анi не знав, не видав, анi не зробив ┐м нiчого.
Що сталося далi зо мною, де дiвся Iван, де дiлися тотi два знакомi рiпники