"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зачали жити. Правда, господарства ту нiякого не мож було заводити на тiй
голотечi, але Марта зразу заробляла по-давньому то шиттям, то пряденням, а
далi, як того почало не ставати, то мусила й вона, бiдна, йти на роботу до
воску. Що було дiяти?.. Я вiддiлився вiд них, жив осiбно, а коли тiлько що
мiг, то доносив ┐м, - звичайне, чоловiк уже привик, зжився...
Аж от якось так в пару мiсяцiв здиба║ мене I┐ван та й каже:
- А зна║те, - каже, - Матiю, яка у нас з Мартою рада стала? Я цiкавий,
що ви на то скажете?
- Ну, яка рада? - кажу. - Говори, яка?
- А така. Ми хочемо вiдтепер зачати дещо складати набiк iз зароблених
грошей. Зна║те, лiто йде, чень троха лiпше будуть платити. То ми так
урадили, що коби дещо троха прискладати грошей, уже хоть би чоловiк i
тiснiше за той час жив, гий той каже, хоть би ремiнь на великопiстну
пряжку пiдтягнув, але чень би то мож було... А знаете, в Тустановичах оден
там продав би кусень грунту з хатою, - я вже говорив з ним. "Продам", -
каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на 200.
А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землi продав, - може би, було
хоть 50 ринських. Чи як ви гада║те?
- Та що, - кажу я, - як так, то й так. Дай вам боже щастя! Певно, що не
зле би було вам вирватися з то┐ проклято┐ ями.
- Ба, - каже Iван, - не на тiм копець. Менi зда║ся, що нам дво┐м до
осенi тяжко буде наскладати двiста ринських, - на то би тро зо два роки. А
якби тро║, як гада║те, може би, борше?
Я видивився на него.
- Ну, - каже вiн, - що ж ви так дивитеся на мене? Ту проста рiч:
пристаньте й ви до нас. Перейдiть до нашо┐ хати жити, не будете
потребувати платити окремо комiрне, та й ┐да нас менше винесе. Будемо
робити разом, чень зложимо хоть що-то.
Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловiка й самого знесла
охота видобутися а то┐ западнi, а ще бiльше - ┐м допомогти, чим сила.
Пристав я на тоту раду.
Зачали ми робити. Добре нам iде, тiшимося, що ось-ось перейдемо жити на
сво║. Iван звивався так, як той пискiр, сюди й туди, - рад би птахом
вилетiти з Борислава. Робота того року була добра, - у нас грошей
призбиралося ладних: i на грунт би стало, i ще дещо лишилося би на
розгосподарювання. "Господи! - говорить, бувало, Iван вечерами. - Коби-то
вже раз!" Але не знати, чи бог не судив му, бiдному, дiждатися виходу, чи
лихi люди не дали!..
Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом i не брали грошей вiд жида.
"Йай, - кажемо, - у нього лежать, в ║го касi безпечнiше, нiж у нас за
пазухов, а в книжцi якраз записано на нас, то й сам чорт вiдтам не
викусить". Так ми й зробили - брали лиш часом по кiлька шусток, щоби
яко-тако продихати.
Минуло так лiто, ба й осiнь, ба й зима, - настали свята. По святах мали
ми забиратися геть з Борислава. В цвiтну недiлю пiшов Iван до Тустанович,
щоби довершити згоду, - таки на другий день мав дати тамтому чоловiковi
завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му решту грошей.
Пiшов мiй Iван. Змерка║ся - нема Iвана. "Ну, нiчо, - гада║мо собi, - може,
там де на могоричi абощо". Але Марта якась неспокiйна весь день ходить,
нудить, сама не зна║ чого. Нiч минула - нема Iвана. На роботу приходимо -