"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

до арешту. от так наздогад, та й повипускали швидко на волю.
А Марта лишилася у мене. Чеснi бориславцi мали, видко ся, багато свого
дiла i не втручалися до бiдно┐ сироти. Лиш часом деякi жiнки приносили ┐й
се та те ┐сти, випрали рубатку, облатали, та й тiлько всего, ┐й було тодi
дванадцять лiт. Не аби ладна абощо, але розумна була дитина, а щира така,
як своя душа. Зразу плакала за вiтцем, ну, але вiдтак сама видить, що
робити? Привикла. I так вам привязалася до мене, як до рiдного вiтця.
А я також, нема що казати, пантрував ║┐, як ока в головi, така ми стала
дорога та люба. Другi рiпники не рлз, бувало, смiються з мене, питають,
коли буде весiлля або, може, хрестини вперед будуть, але я на то байдуже.
Говорiть собi, говорiть!
Росла тота дiвочка в мене, ховай боже, тихо та ладно. Хоть то я щб -
рiпник, давнiй пастух громадський, але, зна║те, зазнав чоловiк лиха на
сво┐м вiцi. А лихо - велика школа. То й гадаю собi:
"Чень-то хоть ┐й бог деяк лiпше пощастить". Шанував я ┐┐ - нi роботи
тяжко┐, нi слова поганого... Шити навчилася, не знаю, де i коли, так
ладно, що чудо. Усе, бувало, баби несуть до не┐, - ну цiлими днями сидить
у хатi, робить. Та й що то, до всего вона, до всяко┐ роботи. I
побесiдувати, i пожартувати, i порадити розумно - до всего...
Пiзнався з нею оден парубок, туй-таки бориславський, також такий сирота
нещасливий, як i вона. Рiпник, зарiбник, Iван Пiвторак звався, - та ти,
Андрусю, знав його добре... Зачав ходити. Виджу я, що дiвчина до нього
липне, розпитую, розвiдую про Йвана, говорять: "Що ж, бiдний, ну, але
хлопець чесний, робучий, розумний". Якось раз так при недiлi прийшов вiн
до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче вiн геть
iти, а я кличу, що-дi постiй, Iване, щось ти маю казати. Став вiн, запалiв
троха, далi сiв на лаву.
- Ну, що там такого? Кажiть! - повiда║. Я посидiв троха, - мовчу i
позираюся на него. Не зна║ чоловiк, як би то зачати, щоби нiбито i просто
з моста, i щоби дечим не вразити хлопця.
- А як ти, - кажу, - Iване, гада║ш? Марта от наша - нiчого дiвчина?
- А вам що до того, як я гадаю? - вiдрiзав вiн, а сам ще дужче палi║.
"Ов, - гадаю собi я, - з тобою треба остро держатися, коли ти так
рiжеш".
- Ну, - кажу, - багато менi до того не ║, але виджу, що тобi щось до
не┐, га? А ти, чень, зна║ш, що у не┐ вiтця нема, а я тепер для'не┐ i
отець, i опiкун, i сват, i брат. Розумi║ш? Як скоро би-м iгобачив щось,
зна║ш, не те║... то вважай, що я за чоловiк! Зо мною ж.арту нема.
Iван аж затремтiв на тоту бесiду.
- А най же вас, - каже, - бог ма║! Десь також щось - грозити, а не
знати, пощо i за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не
бiйтеся, Матiю, - каже вiдтак поважливо, - я хоть молодий, а знаю потроха,
як що повинно бути. Ми нинi з Мартою мали умовитися, як i що робити, а
тодi вже й до вас, як до опiкуна, удатися по пораду i благословенство.
- Ну, вважай же ми! - промовив я, але сам iючув, що щось ми так гий
запаморочилося в головi, i сльози бризнули з очей... Ет, дурень чоловiк,
та й по всьому!..
Ну, нiчо. Зробили ми умову - пiбралися вони. У Iвана по батьковi
якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що вiн таки то┐
весни виставив, - уже то нiби ми оба, - тоту ось хату, та й ту й обо║