"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

окровавлений, посинiлий. З голови ще капала кров. Коло нього припадала i
лебедiла мала дiвчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув та тото, а
люди обступили доокола, стоять стiною та гомонять, але й з мiсця не
рушаються. А Максимову хату обступила жидiвня, аж зачорнiлося довкола, -
вайкiт та гаркiт такий, що й слова власного не чути.
Я стою, як остовпiлий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що дiяти. Аж ту
виджу, з вiкна виставився той сам жид, що забив Максима; вже геть-геть,
видно, осмiлився i кричить, поганець: "Так му треба, пиякови одному! Так
му треба! А ви чого ту поставали, свинi? Марш додому оден з другим!"
В менi кров закипiла.
"Люди, - заревiв я не сво┐м голосом, - чи ви постовпiли, чи поцапiли?
Та не видите, що чоловiка забили перед вашими очима i ще смiються? А ви
сто┐те та й нiчо? А грiм же би вас божий побив! Бий злодi┐в жидiв!"
"Бий! - заревiло в тiй хвилi з усiх бокiв, аж земля здилькотiла. - Бий
злодi┐в, п'явок!"
То так, як би iскра в солому впала. В однiй хвилi весь мир став як не
той. Я ще й не озирнувся, а ту вже цiла хмара камiння дрррень на жидiв.
Лиш тiлько ще я видiв, що той жид, що забив Максима, як стримiв у вiкнi,
так в однiй хвилi пiдскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав
та й бовть на землю. Бiльше я не видiв, не чув нiчого. Крик, гвалт
пiднявся такий, як на судний день. Люди ревiли без пам'ятi, тислися
наперед, рвали, що кому впало пiд руки: кiлля з плотiв, хворост, жердки,
полiна, камiння - i валили на жидiв. Зчинився такий писк та вайкiт, немов
цiла бориславська кiтловина запада║ся пiд землю. Часть жидiв пирсла, мов
порох. Але кiлькох заперлося в Максимовiй хатi. Крiзь вiкно видно було, що
у них в руках сокири, мотики, вила - похапали, що могли. Але видячи, що
мир обступа║ хату довкола, мов ревуча повiнь, вони перестали кричати, нiби
закаменiлi┐ зо страху. Народ попер до дверей, до вiкон, до стiн. Затрiщали
дошки, дилиння, задзеленькотiли вiкна, - грюкання, гвалт, писк, а нараз
страшенний грохiт, хмара пороху... Люди по кусневi розiрвали стiни, - зруб
i повала грохнули на жидiв, порохи вкрили все те страшне позорище...
Але в мене за той час що iншого було на гадцi. Видячи, як народ, мов
звiр, пре на жидiв, я хопив малу дiвчину, Максимову сироту, на руки i
нирпинирци почав продиратися крiзь здвиг. Ледво вирвався з товпи в тiй
хвилi, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, пiвперечною стежкою
додому, бо боявся, щоби де розлютованi жиди не перехопили мя на дорозi.
Допавши хати, я запер дверi i положив зомлiлу дитину на тапчан, зачав
вiдтирати. Але довго я не мiг ║┐ добудитися, вже-м собi гадав, що, може, й
┐┐ заголомшив який камiнь. Але, бог дав, - прийшла до себе, i я так тим
утiшився, немовби то моя власна дитина ожила передо мною.
Матiй замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, i на лице, оживлене
i палаюче пiд час оповiдання, почала звiльна набiгати давня сумовита i
безнадiйна хмара. По хвилi вiн почав говорити далi:
- За сим, та тим, та за хлопотами коло дитини, я й зовсiм забув про
бiйку i аж пiзнiше дiзнався, що вона скiнчилася на нiчiм. Розваливши
Максимову хату, люди немов самi себе злякалися i розлетiлися кождий в свiй
бiк. Жиди, також переполошенi, не показувалися зо сво┐х нор, - аж десь над
вечором деякi смiлiшi повилазили, почали роззиратися... До Максимово┐ хати
- а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживi, а п'ять
покалiчених. Пропало. З'┐здила, правда, комiсiя, позабирали були кiлькох