"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

але що, бачите, замало ще його знаю...
- Та я, власне, для того прийшов, - сказав Андрусь. - Побратиме Матiю,
пора би тобi розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком i чому вона
тебе так обходить?
- Е, та що вам розповiдати? - знехотя вiдказав Матiй. - Що говорити,
коли справа скiнчена? Тепер дарма говорити, - не повернеш!
- Та хто зна║, хто зна║, чи скiнчена, - сказав Бенедьо. - Розповiджте
лишень, все три голови потрафлять бiльше дещо вигадати, нiж одна. Може,
найдеся ще яка рада. А якби вже i справдi все пропало, то бодай вам буде
легше, коли з нами подiлитеся сво║ю грижею.
- Ая, ая, i я так кажу, - потвердив Андрусь. - Все-то сам-один чоловiк
- дурень напротив громади.
- Ой так, так, побратиме Андрусю, - вiдповiв сумовито Матiй, вiдложив
набiк скiнчену роботу i закурив люльку, - може, то й але, що чоловiк
дурень: прив'яжеся до другого, i вiдтак гризися вже не йно самим собою,
але й другим, i третiм! Та й ще, правду тобi скажу, за другим чоловiк
дужче гризеся, нiж за собою. Таке й мо║. Нехай i так, розкажу вам, яка зi
мною гiсторiя була i яка у мене справа з Мортком.
Буде вже тому щось зо штирнайцять лiт. Саме п'ять лiт по мо┐м приходi
до того заклятого Борислава. Ще тодi ту не так було. Ями йно що
починалися, - все ще якось подобало на село, хоть i тодi вже жидiвнi
назлазилося було сюда, як хробiв до стерва. То тодi ти, небоже, ту пекло
було, аж сумно погадати. Жидiвня крутилася та гомонiла коло кождо┐ хати,
пестилася, як тi пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмiв або й
таки в хатах по┐ла людей, видурюючи по кусниковi грунту пiд закони. Що я
тодi навидiвся, аж серце нукало! А скоро, собачi дiти, обдурили чоловiка,
виссали з него все, що мож було виссати, - тодi гей же на него! Тодi вiн i
пияк, i лайдак, i псяпара, тодi його i з коршми витручують, i з власно┐
хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!
От раз iду я рано на роботу, дивлюся: повна вулиця людей, збилися в
купу, гомонять щось, серед купи крик i плач, а збоку в невеличкiй, соломою
критiй хатi жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимiтують iзсередини
все: миски, горшки, полицi, скриню... "Що такого"? - питаю я. "А що, -
вiдповiда║ оден чоловiк, - довели нехристи бiдного Максима до послiдиого.
Статний був газда, нiщо й казати, а людяний, чемний..." - "Ну, та й що з
ним сталося?" - "А не видиш, - каже чоловiк, - видурили у него грунт,
худоба розтратилася, а нинi ось прийшли та й з хати го вивергли, кажуть,
що то ┐х, що вони собi купили. Той в крик - жиди не питають. Той дiрвався
до бiйки, а ┐х злетiлося в однiй хвилi, як тих гавронiв, та й давай бити
бiдного Максима! Зробився крик, зачали збiгатися й нашi люди i ледво
вирвали Максима з жидiвських рук. А той обкервавленiiй, аж страшний, та й
кричить: "Люди добрi, ви видите, що ту дi║ся? Чого сто┐те? Ви гада║те, що
то лиш зо мною так сталося? I з вами буде так само! Ходiть, берiть, що хто
ма║, в руки - сокири, цiпи, коси, - берiть i виженiть тото паршивство з
села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили!" Люди видивилися на
него, стоять, гомонять... А ту оден жид, - он той, що он визирав з вiкна,
- пiрвав камiнь та й луп Максима в голову. Той на мiсцi перевернувся, лиш
захарчав: "Люди добрi, не дайте мо┐й дитинi загибати! Я вмираю!.."
Я не дослухав того оповiдання а почав протискатися до середини здвигу.
Насеред улипi лежав чоловiк, може, де сорока лiт, в подертiй сорочцi,