"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

в шапку одержанi вiд садiвника веприни. Коминарчук, урадуваний, побiг,
кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пiшла до сво║┐ спальнi, дрижачи всiм
тiлом, з голосно б'ючим серцем, замкнулася, сiла на софцi, вiдiтхнула
глибоко, щоб успоко┐тися, i зачала читати:
"Я видiв ┐┐! Господи, що за краса, що за лице, що за очi! Мене тягло до
не┐, я не мiг опертися. ┐хала в бричцi кудись на Задвiрне передмiстя, - я
стрiтився з нею несподiвано. I я вiдразу мов одурiв, так, одурiв. Я
кинувся перед конi - пощо, нащо, i сам не знаю. Я, бачиться, хотiв
зупинити бричку, щоб розпитати ┐┐, хто вона. Але конi перепудились мене i
шарпнули вбiк. Вона скрикнула, поглядiла на мене i поблiдла. А я,
учепившися за васаг брички, волiкся по дорозi по камiнню. Я не чув болю в
ногах, а тiлько дивився на ню. "Я люблю тебе! Хто ти?" - сказав я ┐й. Але
втiм обернувся вiзник i вдарив мене пужiвном по головi так сильно, що я з
болю пустив бричку i упав насеред дороги. Бричка поторохтiла далi. Вона
знов скрикнула, озирнулася, - бiльше не тямлю. Я, правда, схопився ще на
ноги, щоб бiгти за нею, але забiг тiлько два кроки i знов упав. Мо┐ ноги
порозбивались о камiння, з них текла кров, голова болiла i напухла, - я
трохи не зомлiв. Надiйшла баба, дала менi води, перев'язала ноги, i я
поволiкся до хати. Лежу i пишу до тебе. Зладь на завтра i передай
коминарчуком троха грошей, десять ринських, - чу║ш? Тепер коло мене чужi
люди ходять, - могли б домiркуватися..."
Рифка, не дочитавши до кiнця, впала зомлiла на софку.
VII
Було то вечором. Матiй i Бенедьо повертали з роботи i сидiли мовчачи в
хатi при млавiм свiтлi невеличкого каганця, в котрiм горiв, шкварчав i
порскав нечищений бориславський вiск. Бенедьо вдивлявся в план,
розпростертий перед ним, а Матiй, сидячи на сво┐м малiм стiльчику, латав
сво┐ ходаки. Матiй вiд того вечора, коли Мортко сказав йому, що "┐х справа
скiнчена", був мовчазливий, мов прибитий. Бенедьо хоч i не знав докладно,
що се за справа, все-таки дуже жалiв Матiя i рад був допомогти йому, але,
з другого боку, не смiв зачiпати його, щоби не розворушати в нiм
наболiлого. Скрипнули дверi, i до хати ввiйшов Андрусь Басараб.
- Дай боже час добрий! - сказав вiн.
- Дай боже здоров'я! - вiдповiв Матiй, не пiдводячися з мiсця i
витягаючи дратов.
Андрусь сiв на лавi пiд вiкном i мовчав, роззираючися по хатi.
Очевидно, вiн не знав, вiд чого би то зачати бесiду. Далi звернувся до
Бенедя:
- А що у тебе, побратиме, чувати?
- От, увiйде, - вiдповiв Бенедьо.
- Щаститься тобi якось в нашiм Бориславi, - сказав трохи гризько
Андрусь. - Чув я, чув. Та ти тепер великi грошi береш денно при сво┐й
фабрицi!
- По три ринськi денно. Не надто то багато як на майстра, але як на
бiдного помiчника, то певно, що досить. Тре буде дещо пiслати мамi, а
решту, - ну, та вже о рештi поговоримо пiзнiйше, як усi зiйдемся. Я думав
дещо троха над нашою долею...
- Ну, i що ж ви видумали? - спитав Андрусь.
- Будемо говорити о тiм на зборi. Але от тепер стараймося деяк потiшити
побратима Матiй, - адiть, який ходить! Я вже й сам хотiв дещо балакати,