"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

або кого. Але я не попущуся, мушу вивiдатись, хто вона, бо вiд першого
разу, коли-м ┐┐ побачив, почув я, що без не┐ жити не можу. Так, мамцю,
вона мусить бути моя, най вона собi буде хто хоче! Скоро що дiзнаюся,
нараз напишу вам".
Яке дiйство зробив той лист на Рифку, сього нi словом сказати, нi пером
списати. Вона цiла задрижала, мов вiд пропасницi. Перший раз в життi вона
держала лист, справдi тикаючий чуття, любовi, i хоть у грубiй формi,
все-таки ясно висказуючий любов глибоку i живу, трохи, може, надто
неплатонiчну, грубу, але зато сильну i слiпу, - а така любов найбiльше
мусила подобатись Рифцi, малообразованiй, нервовiй i кровистiй, Рифцi,
котра в сво┐м життi нiяко┐ любовi не зазнала. Як рада б вона була тепер
бачити свого Готлiба, мiцно-мiцно притиснути його до ╕рерця, слiдити за
кождим його кроком, жити його думками, палати його чуттям. Адже вiн
любить! I з нею першою подiлився тайною свого серця! I вiдколи вона знала
те, вона два рази сильнiше полюбила Готлiба, iменно за те, що вiн любить.
Правда, коли б тут коло не┐ була i жила тота дiвчина, котру вiн любив,
коли б тота дiвчина i з свого боку любила його, Рифка непремiнно
зненавидiла б ┐┐, стро┐ла б ┐┐ життя - за ┐┐ любов!..
Минав день за днем гарячково┐ ожиданки. Рифка з превеликим трудом
удержувалась, щоб не зрадити перед Германом пекучо┐ тайни. На ┐┐ щастя, по
трьох днях Герман ви┐хав до Борислава, де мав побути пару день. Оставшись
сама дома, Рифка почула в домi якусь тiсноту, якусь душнiсть, - кров ┐┐
гарячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий лiтнiй
день. Просторний сад за домом так i манив до себе розкiшним холодом,
темною зеленню, живим запахом та легесеньким, та║мничим шепотом листя.
Вона мимоволi пiшла туди. Садiвники якраз обривали вишнi та великi, вчасно
достигшi веприни. Два хлопаки з кошичками в руках стояли на тонких
вишневих гiлках, одною рукою придержуючися за щаблi, а другою зриваючи
спiлi вишнi. А старий садiвник в бiльший кiш збирав веприни, причякнувши
перед розлогим вепринником i пiдiймаючи гiлку за гiлкою. Хлопцi на деревi
смiялись, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пiсню.
Коли побачив паню, пiдiйшов до не┐ з уклоном, пожалувався, що вишнi сього
року зродили слабо, зато веприни гарнi i дуже добре платяться. Вiн вибрав
кiлька пригорщiв самих достиглих веприн, великих, як терносливи, i просив
Рифку перекусити. Вона взяла ┐х у хусточку. За той час позлазили хлопцi з
вишнi з повними кошиками. Спiлi, повнi ягоди блищали на сонцi, мов яке
дороге камiння, крiзь ┐х тоненьку прозiрчасту шкiрку сонце прокрадалося в
┐х нутро, мiнилось i переливалось в червонавiм виннiм плинi, немов вишнi
були налитi кров'ю. Хлопцi нарвали також темно-зеленого вишневого листя,
вистелили ним дно невеличкого прикадка i обережливо почали в нього
складати вишнi. Рифка стояла i глядiла, втягаючи в себе всiма порами тiла
милий холод, розкiшну вогкiсть та свiжiсть саду i упоюючий запах
свiжонарваних вишень, ┐й було любо i при║мно, як нiколи. Вона мовчала.
Коли втiм тихесенько, немов украдком, рипнула хвiртка, ведуча з
подвiр'я до саду, Рифка озирнулася. Малий обмурзаний коминарчук стояв у
хвiртцi; поглядом звав'┐┐ до себе. Вона полетiла радше, нiж пiшла.
- Панi, ту для вас листок! - шепнув коминарчук.
Рифка з бiльшою, нiж звичайно, дрожжю прийняла пом'ятий незапечатаний
листок. Коминарчук пустився, було бiгти геть.
- Постiй, постiй, - сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала йому