"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

народу, на вид бiльшаючого числа "дешевих i покiрних робiтникiв". Але чим
ближче вiн наближався до Дрогобича, тим частiше i грiзнiше перемигувала
перед його уявою розлючена i заплакана жiнка, тим густiшою хмарою налягав
на його душу неспокiй.
Але яке ж було зачудування Германа, коли, при┐хавши додому, застав свою
жiнку в такiм незвичайнiм для себе настро┐, що й сам не знав, що з нею
сталося. Замiсть сподiваних слiз та проклять i вибухiв скаженого гнiву,
його стрiтила якась злорадна насмiшливiсть. Рифка, мов сорока в кiстку,
зазирала йому в лице, пильно добачувала всi змiни, всi новi борозди, якi
повиорювала на нiм грижа i непевнiсть. Правда, Рифка випитувала його про
Готлiба, ахала, коли Герман говорив, що, мимо всяких трудiв, не мiг його
вiдпитати, але у всiм тiм виднiлась радше ┐┐ охота подразнити мужа, нiж
дiзнатися справдi щось вiд нього. А притiм же ┐┐ лице, рум'яне, здорове, i
оживлене, ┐┐ сiрi очi, палаючi якоюсь незакритою радiстю, ┐┐ живi рухи та
жести i навiть хiд ┐┐ легкий та голос дзвiнкий - все те дуже не надавалося
до смуткування та охання, все казало догадуватись, що час ┐х розлуки, так
важкий для Германа, зовсiм не був важким анi сумним для його жiнки. Герман
зразу стовпiв, дивуючись.
- Гм, - сказав вiн до жiнки, коли вони по обiдi (Рифка ┐ла обiд разом з
ним i ┐ла багато i з великим апетитом, чого Герман давно не видав) засiли
поруч на м'якiй софi i Рифка, насилу кривлячи лице, ще раз почала
розпитувати його про Готлiба, - гм, - сказав Герман, - а ти, як бачу, за
той час анi ду-ду собi. Та й весела стала, мов доньку замiж вiддала!
- Я? Господи боже! Я очi сво┐ проплакала, ну, але тепер, як ти при┐хав,
по тiлькiм часi...
- Так-то воно так, - говорив недовiрчиво Герман, - але менi щось не
здався, щоби то для мене така радiсть та й така нагла змiна. Ану, скажи
правду, що тому за причина?
Вiн усмiхався, глядячи ┐й в лице. Вона розсмiялась також:
- Причина? Чи ти одурiв? Яка ж би мала бути причина?
- Готлiб прибув?
- I-i-i, а тобi що? Готлiб?.. Мiй бiдний Готлiб! - I вона знов плаксиво
скривила лице. - Коби вiн прибув, не така б я була!
- Ну, то що ж тобi такого? Радiсть свiтиться в тво┐х очах, слiз анi
слiду на лицi не знати. Говори, шо хочеш, а в тiм мусить щось бути.
- Iди, дурний, iди, так тобi зда║ться! - I Рифка вдарила його вахлярем
по плечi i, всмiхнувшися, вийшла до сво║┐ спальнi i замкнула дверi за
собою. Герман сидiв-сидiв, дивувався, догадувався, а вкiнцi, плюнувши,
пробуркотiв: "Що то бабська манерiя!" Далi встав, походив трохи по
свiтлицi i взявся до сво┐х бориславських дiл.
I Рифка, скоро до спальнi, також пройшлася кiлька разiв там i назад,
отворила вiкно i вiддихнула глибоко, мов по тяжкiй утомi, ┐┐ серце билося
жпво. на лице виступив ще живiший рум'янець, коли з-пiд корсета витягла
невеличкий, недбало зложений i запечатаний лист. Саме нинi, перед
Германовим при┐здом, вона одержала його через пiсланця - малого
коминарчука, що приходив буцiмто питатися, чи не треба вимiтати комини, i
пепостережено всунув ┐й в руку зачорнений сажею лист. Вона ще й досi не
мала часу прочитати його, але одно те, що лист був вiд Готлiба, -
комiiнарчук був його звичайним пiсланцем, - радувало ┐┐, а нетерплячка
довiдатись, що пише Готлiб, так i пiдкидувала нею, коли сидiла i