"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зеленню, дихали свiжим, повним життям. А круг них сiро, мертво, понуро!
Зоранi сугорби сiрiлися перепаленими, сухими скибами; рiденьке жито
кулилося та жовкло на сонцi, не вспiвши й вiдцвiсти гаразд. На овес i
надi┐ не було: ледве на п'ядь вiдрiс вiд землi, та й таки вже й заков'яз
на пнi, пожовк i похилився, мов огнем прив'ялений. Картоплi жовкли, не
здужавши ще й зацвiсти Все складалося на те, щоб вiдiбрати й послiдню
крихту надi┐ у бiдних хлiборобiв. Передновинок, що сього року зачався був
надто рано, тепер тягнувся надто довго, - уже Петрове пущення минуло, а
анi губ в лiсi, анi ягiд, нi черешень не було. Мiж народом iшов один
однотяглий стогiн та плач. "Чорнiшi чорно┐ землi" ходили люди по дорогах
та польових стежках, збираючи гiрчицю, лободу, щавник та всяке зiлля,
риючи пирiй, котрий сушили, терли на порох i мiшали з отрубами та добутою
за остатн║ мукою i пекли з то┐ мiшанини хлiб. Щодень, щонедiлi можна було
видiти по дорогах церковнi процесi┐; з слiзьми в очах, припавши лицями
ниць до землi, народ благав дощику. Але небо стояло, мов замуроване, а
сонце сво┐м широким, безвстидно блискучим лицем мов насмiхалося з слiз i
молитов бiдного люду.
Мiж народом зачали промiтуватися недуги: заразливi гарячки, тифус та
пропасниця. Попухлi з голоду дiти мужицькi, голi та синi, цiлими чередами
лазили по толоках та сiножатях, шукаючи кваску; вони, не находячи кваску,
пасли траву, мов телята, обривали листя з черешень та яблунь, гризли його,
западали на животи i мерли цiлими десятками. Села, лунавшi колись вiд
гамору та спiву дiтей погiдно┐ лiтньо┐ днини, тепер стояли тихо i понуро,
мов чума перейшла здовж ┐х порошнистих улиць. Тота незвичайна, мертва тиша
важким каменем налягала на груди навiть посторонвього чоловiка. Iдеш
селом, на улицi нi душi живо┐, хiба худа, нужденна скотина бреде самопас
попiд плоти та де-не-де на обрi┐ пересунеться, мов сновида, скулений,
опустившийся чоловiк. Вечором в хатах темно: в печах не топиться, нiщо
варити анi пекти, - кожде спiшить запхатись в свiй кут, щоб хоть через нiч
не чути стонiв, не бачити муки других. Ся страшна, мертва тиша в
пiдгiрських селах - то був знак, що народ зачина║ опускати руки, тратити
надiю i попадати в той стан безучасного остовпiння, в котрiм чоловiк з
надмiру болю переста║ почувати бiль i гине тихо та безжалiсно так, як тихо
та безжалiсно в'яне похилена трава на жарущiм сонцi.
I косовиця, тота доба само┐ оживлено┐ i само┐ поетично┐ польово┐
роботи, не внесла нi життя, нi поезi┐ в загальний мертвий вигляд
пiдгiрських осель. Звiльна, мов за похороном, волоклися виголодженi
парубки та чоловiки на косовицю: коси ледве держалися на ┐х вихудлих
плечах. А поглянути збоку на ┐х роботу, то аж жаль глибоко хапав за серце:
такi натомленi, болiснi та повiльнi були рухи тих косарiв. Нi звичайних
косарських пiсень, нi голосного смiху, нi жартiв та прикладок не чути. Сей
та той перейде один-пiвтора перекоса, кине косу на землю, зiтхне
важко-важко та й ляга║ на вогку холодну кошеницю, щоб дрiбку освiжитися,
спочити, набрати ново┐ сили з землi в ослабле тiло. Жаль хапав за серце:
так i бачилось, що се не робота, а розпука.
Тими селами, полями та лугами летiла парою баских коней запряжена легка
бричка Самбiрським трактом до Дрогобича. Конi гладкi, пасенi i здоровi,
вiзник крепкий, ситий i гарно зодягнений, бричка нова, чорно лакирована,
та й сама подоба пана - статного, пiдсадкуватого мужчини, в силi вiку i
здоров'я, червонолицього, з густим чорним заростом на лицi, в гарнiм,