"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Нi, ти розповiдж, тобi самому лекше буде!
- Ой, вже, буде менi лекше! - сказав Матiй. - Пропало, та й годi!
- Та хто ще зна║, чи пропало, - вмiшався Бенедьо. - Адже не раз можна
раз програний процес зачати другий раз i виграти! А ту ще, як той жид
казав, i зовсiм так зле не ║.. Адже ваш процес i в судi не був, а тiльки
прокуратор узнав, що доказiв нема, кiлько треба для оскарження. Значиться,
якби докази були, то й оскарження буде.
Лице Матiя прояснилося трохи при тих словах.
- Чи так? - спитав вiн, простуючись. Але якась важка думка живо знов
насiла на нього i придавила додолу.
- Нi, нi, нi, нема що й говорити, - сказав вiн. - Сяк чи так, а все
пропало. Три роки минуло, де я тепер возьму лiпших доказiв? Годi, годi й
думати о тiм!
I вiн закрив лице руками, а з очей його полились гарячi наболенi
сльози, i потекли помiж пальцями, i закапали на землю. Бенедьо i Андрусь
побачили, що нинi годi з ним далi говорити, - удар був надто сильний i
наглий i пiдтяв усю його твердiсть. Тож Андрусь мовчки стиснув Бенедьову
руку, взяв капелюх i тихо вийшов. Бенедьо також тихо розiбрався i лiг на
лавi на сво┐м петеку. А Матiй сидiв на припiчку, мов помертвiлий, мов з
каменя витесаний. Нафтова лампочка блiдо i чимраз блiдiше меркотiла на
коминi. По кутах хатини стояли стовбури сумерку, немов ждучи тiльки хвилi
- загаснення лампи, - щоб гульнути з кутiв на хату, придавити i прикрити
собою все згори донизу. Бенедьо скоро тiльки лiг, так в тiй же хвилi пiд
тиском тисячних сильних вражень того дня заснув мертвецьким сном. Уже
минула пiвнiч, загасла лампа, пiтьма залягла хатину, а Матiй все ще сидiв
на припiчку, з лицем, закритим долонями, без руху, без слова, без думки,
чуючи в серцi тiльки страшний бiль, велику пустоту i немов якусь свiжу ще
рану, завдану тою думкою, що i в судах уже нема правди для бiдного
робiтника. Аж геть над раном сон перемiг втомлене тiло, голова його
схилилася додолу, руки опали безвладно, i, лiгши на голий припiчок, Матiй
заснув на годиночку, поки не роздалось по всiм Бориславi ранiшн║ калатання
та дзвонення, скликаюче робучий люд до працi.
V
В понедiлок рано виринало блискуче сонце з-поза рожевих хмарок, щоб
через день знов палити та жарити нерозцвiлу пiдгiрську землю. В блискучiй
легенькiй бричцi на ресорах, тягненiй парою бистрих пiганистих коней, ┐хав
Леон Гаммершляг з Дрогобича до Борислава. Веселий, рожевий був настрiй
його духу, блискучi надi┐ виринали перед ним, розросталися, повнiли,
набирали тiла i кровi. Мiрне гойдання брички розкiшно вколисувало його, а
його власнi мислi та думи золотили перед ним увесь свiт. Але ж бо й
напрацювався, налiтався вiн через тих три недiлi, назнався неспокою,
тривоги, наволочився з усiлякими людьми, Поки таки не добився свого, не
вхопив серед то┐ сутолоки золоту нитку, котра чень заведе його й до клубка
багатства! Його побут у Вiднi, сяк чи так кажучи, був справдi одною з
найсмiлiших i найщасливiших його спекуляцiй! То була правдива ловля на
золоту рибку! Ну, i вдалась же йому тота ловля так, що лiпше й годi! Леон
передумував усi подрiбностi то┐ геро┐чно┐ ловлi, обчислявся з часом i
грiшми, щоб усе в задуманiй ним аферi пiшло правильно, вмiло та справно,
як у годиннику. Головна суть його гадок була ось у чiм.
Проживаючий в Вiднi бельгiйський хiмiк ВанГехт, що вiд кiлькох лiт