"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

на то iнша була причина? Ех, Матiю, Матiю! з тво┐м судом!.. Ту треба
iншого суду, iншо┐ правди!..
На тi слова Матiй, мов справдi побитий, схилив сумно голову i зiтхнув
важко, немов помимо сво║┐ волi i охоти мусив признати ┐х правду. А
Прийдеволя ще пильнiше глядiв на Андруся i ледве чутно промовив:
- Так, побратиме, i я так гадав, що свiдкiв нема нiяких!.. Ще коби хоть
вона жила, господи, коби вона жила!.. Але ви знали, яка вона була горда та
неподатлива, нiяко┐ ганьби, нiякого згiрдного слова не могла стерпiти!..
Ну, але що ж менi робити, що дiяти?..
Андрусь взяв його за плече i вiдвiв до кута, моргнувши Матi║вi, щоби
вiдступився, - i вiдтак зачав йому щось стиха шептати до вуха. I видко, що
немало┐ ваги мусили бути Андрусевi слова, коли молодий парубок вiд них
зразу поблiд ще дужче далi почервонiв, а вкiнцi, тремтячи всiм тiлом,
немов у темницi, злим голосним плачем i, гаряче стискаючи Андрусеву руку,
викрикнув:
- Так, твоя прiмр, братчику, iншого виходу нема! Так i зроблю, i най
дi║ся зо мною божа воля!
- Тiлько зpyчно, розважно i смiло, а нiчого нема боятися! Всi ми пiд
божим судом ходимо, божий суд на всiх рiвний справедливий, тiлько людський
суд не такий! А тодi ... тодi побачиш, що полегша║! Ну, а тепер iди вже,
добранiч! Прийдеволя мовчки поклонився i пiшов. Андрусь перейшовся кiлька
разiв по хатинi, силуючись надати свому лицю спокiйний вираз, хоть,
очевидно, i сам був до глибини зрушений. Далi приступив до Бенедя i
випростувався перед ним в цiлiй сво┐й велетнiй поставi.
- Ну, ви бачили нашу роботу?
- Бачив.
- I що ж на все те скажете?
Бенедьо звiсивХ голову, мов хотiв зiбрати докупи розсипанi думки..
- З усего бачу, що ви щось страшне i велике задумали, хоть сам собi не
можу вияснити, вiдки се у вас взялося.
- Вiдки взялося? Е, се довга гiсторiя, котра, впрочiм, i не належить до
рiчi.
- А вiдтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що дума║те?
- Ми сi║мо, а чи сiм'я зародить утро║ чи вдесятеро, сього не зна║м!
- А вiдтак... ще одно. (Бенедьо запинався в мовi). Чи подумали ви...
- Над чим?
- Над тим, що саме найголовнiше?
- Ну?
- Яка користь i для кого користь буде з вашо┐ роботи?..
Андрусь пильно поглядiв на Бенедя, а далi засмiявся гiрким смiхом:
- Ха-ха-ха, користь? А конче мусить бути користь?
- Ну, я так гадав, - вiдповiв спокiйно Бенедьо, - що коли що робиться,
i розважно робиться, то тре й погадати, чи i для кого буде з того користь?
- Гм, вольно вам i так гадати! А я так гадаю:
оте║ мене тiснить ворог з усiх бокiв, виходу менi нема нiякого. Я
набиваю стрiльбу. Чи заб'ю нею ворога, чи себе самого, то менi все одно.
- Нi, нi, нi, - пiдхопив живо Бенедьо, - ее так з вас говорить слiпа,
безвихiдна розпука, а не розвага! Бо чи ж дiйшло аж до того, що нема
нiякого другого виходу? А хоть би дiло й так стояло, то чи гада║те, що се
все одно - забити себе або забити ворога? Себе заб'║те - вороговi радiсть,